Епоха слави і надії

Пiд'iхав автобус, я сiв у нього i доiхав до своеi зупинки. Вийшовши з автобуса, я побачив на протилежнiй сторонi вулицi чоловiка з великими чорними вусами, в бiлому халатi. Вiн стояв i пильно дивився на мене. Я мигцем глянув на нього i пiшов у своiх справах. І почалося. Я почав бачити цю людину щодня – на зупинках, в метро, просто на вулицi. Я завжди його бачив в таких випадках, коли просто не мiг до нього пiдiйти.

В метро на зустрiчному ескалаторi, на перонi, коли потяг вже вiд'iжджае iз станцii, я пiдходжу до будiвлi, а вiн на мене з вiкна дивиться, ну i так далi.

І в всiх випадках я нiяк не мiг до нього наблизитися.

Так тривало одинадцять днiв. І ось я побачив його в черговий раз, – iхав я в трамваi, а вiн стоiть на вулицi i дивиться на мене в вiкно. Я не витримав i закричав водiевi:

– Зупинiть, менi термiново треба вийти!

Хоч там i не було зупинки, водiй зупинився. Не зводячи очей з чоловiка, я йшов прямо до нього. Вiн, як i ранiше спокiйно стояв i дивився на мене.

Я пiдiйшов до нього i запитав:

– Що тобi вiд мене потрiбно?

У вiдповiдь вiн спокiйно взяв мене за руку, i почав говорити:

– Ну, молодець, давай тепер прокидайся.

Я не знав, що робити, i був у ступорi. А вiн продовжував:

– Прокидайся! Подивися навкруги, хiба ти не бачиш, де ти?

Я почав озиратися i раптом, немов щось у головi клацнуло. Я закричав, сiпнувся i прокинувся на лiкарняному лiжку. Виявляеться, на зупинцi мене i ще трьох людей, збив автомобiль, i я впав у кому.

Все, що зi мною вiдбувалося, було маренням травмованого мозку. А цей чоловiк у бiлому халатi, якого я постiйно бачив, виявився моiм лiкарем. До речi, в реальностi пройшло всього шiсть днiв, а не одинадцять.

Ловець Снiв з кров'ю на обличчi стояв в оточеннi Ганни, Лангре, Стажера, офiцера мiсцевоi полiцii i iнших. Їх холоднi погляди пронизували його наскрiзь. Тiльки погляд Ганни виражав глибоку печаль i спiвчуття. Вiн продовжив:

– Коли я повнiстю прийшов до тями, я розповiв лiкаревi про це.

Вiн спокiйно мене вислухав i сказав, що не варто звертати на це уваги, що через струс, мозок людини здатний видавати i не такi фокуси.

Пiсля того випадку пройшло вже три роки, але мене переслiдуе нав'язлива iдея, що я досi "там". Ну, або "тут", не знаю, як це пояснити.

Саме тодi я i згадав в деталях аварiю дванадцятирiчноi давностi. А лiкар, з яким ми стали добрими друзями, допомiг зiбрати iнформацiю про пасажирiв того автобуса.