Епоха слави і надії

 – А тобi що треба для щастя?

– Букет пiонiв, – Ганна пiдхопила квiти i занурилася носом в один з бутонiв.

– І все? – Здивувався Нiколас.

– Все. – Кивнула дiвчина.

– Ти взагалi нормальна?

– Нормальна, ненормальна, зате я щаслива, в мене е букет пiонiв.

Нiколас дивився на неi – усмiхнену, неймовiрно спокусливу навiть в теплому в'язаному светрi i розумiв, що яскравiше i гарнiше немае нiкого в цiлому свiтi.

– А ти даруватимеш менi квiти? – Дiвчина лукаво посмiхнулася.

– Обов'язково. Якi захочеш.

– Неважливо якi, головне вiд тебе.

– Розповiси, звiдки у жiнок така пристрасть до квiтiв?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квiти для нас, як поцiлунки. Прокинешся, побачиш букет i нiби вся зацiлована тобою.

Ганна раптом насупилася i вiдiйшла до вiкна, за яким виднiлося похмуре небо Пiтера i невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квiти на пiдлогу.

– Я здаюся. Бiльше немае сил, вiрити в те, чого не буде.

Нiколас пiдняв квiти, поклав на пiдвiконня i обiйняв ii зi спини:

– Улюблена квiтка – це, передусiм вiдмова вiд всiх iнших квiток, iнакше вона не здасться найпрекраснiшою.

– Мiй свiт, не схожий на твiй. Тут не про логiку. Не про систему правил. Тут про вiдчуття i сприйняття, про емоцii, – Ганна судорожно зiтхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я вiдкриваю дверi, ризикуючи як нiколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в свое море i вона вб'е моiх риб. Заходь, але пам'ятай: мiй свiт, не схожий на твiй.

Нiколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподiваною гостею. Залишивши Ганну бiля вiкна, вiн вiдкрив кришку i висипав всi ягоди в смiттевий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я iнший, менi до вподоби суниця. Вона насправдi краща i кожен це знае. Будь-хто може нарвати полуницi, а щоб зiбрати суницю, треба попрацювати, я б навiть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очi.

– А дозволь, я тебе зацiлую? – Прошепотiв вiн.

– А дозволь, я тобi не дозволю, – посмiхнулася Ганна.

– Переспимо? – Нiколас пiдкинув брови.

– Кого? – Весело розсмiялася дiвчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цiлувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Нiколас замкнув дверi i неквапливо обернувся.