Епоха слави і надії

Нiколас не спав бiльше доби, але через адреналiн, що ще не вщух, i переживання, не мiг заснути, все думаючи про подiю. В якийсь момент вiн все ж вiдключився, але його розбудив дзвiн мобiльного, в який вiн встиг переставити свою сiм-карту.

– Вiтаю, я хочу замовити «Пеперонi».

Нiколас подивився на екран телефону, потiм на всi боки – мабуть хтось помилився номером. Коли вiн купував кнопковий телефон, то розраховував, що у Ганни е його номер, i якщо iй вдасться втекти, вона зможе йому подзвонити, дати знати, що з нею все гаразд.

– Нiколас Романов слухае, – сказав вiн. – Ви впевненi, що не помилилися?

– Так, я б хотiла замовити пiцу на адресу.

– Ви дзвоните Ловцевi Снiв, щоб замовити пiцу? – Продовжував не розумiти Нiколас.

– Ну да, площа Театральна один, Великий театр, мала сцена.

– Проте це неправильний номер, дiвчина, я не доставляю пiцу. Кладу трубку, – Нiколас вже зiбрався було натиснути кнопку завершення дзвiнка, але на тому кiнцi судорожно заторохтiли:

– Нi-нi-нi. Нi! Ви не розумiете…

Автобус зупинився пiдiбрати ще одного пасажира, шум двигуна стих, i Нiколас, нарештi, змiг як слiд розчути голос тiеi, що дзвонила.

Серце пропустило удар, залишки сонливостi, як рукою зняло, Нiколас вiд хвилювання пiдвiвся над сидiнням i знову опустився назад.

– Тепер зрозумiв, – видихнув вiн в трубку. – Ганна, це ти? Викрадачi поруч?

– Так, менi потрiбна велика пiца.

– Добре. А лiкарi потрiбнi? Подзвонити лiкарям?

– Нi, – сказала дiвчина i знову додала:

– З пеперонi.

Нiколас уткнувся лобом в долоню, благаючи всiх богiв, щоб автобус iхав швидше.

– Приiжджай, якщо зможеш, – прошепотiла Ганна.

– А якщо не зможу? – Навiщось запитав Нiколас, хоча для нього все давно було очевидно. Звичайно зможе, звичайно приiде. Тому що любить, тому що не зможе без неi i нiколи не пробачить себе за бездiяльнiсть.

– Тодi вважай, що дiвчина просто помилилася номером, – на цих словах Ганна поклала трубку.

"Зроби все, що зможеш, а в iншому покладися на долю".

Втративши будь-яке терпiння через неквапливу iзду водiя, Нiколас вискочив з автобуса.

До Москви залишалося триста кiлометрiв, i добратися треба було чим швидше. Проте машини проiжджали повз, нiби не помiчаючи його. Вiн безуспiху махав руками, виставляв руку з пiднятим вгору великим пальцем i вже починав зневiрятися. Нарештi, бiля нього зупинився автомобiль. Нiби по iронii долi – мерседес-купе бiлого кольору. Правда, цього разу не старий i дешевий, а бiзнес класу.