Епоха слави і надії

– Навiщо ти це робиш?

– Для того, щоб коли я дощовим вечором сидiтиму один i думатиму, чому у нас з тобою нiчого не вийшло, включити це вiдео i згадати: а нi, все правильно!

Ганна посмiхнулася, нарештi, подивилася в його очi i, нiби прочитавши в них щось, помiтно заспокоiлася.

Нарештi, пiд'iхав старенький мерседес, з його вiкна висунув голову водiй:

– Це вам на Москву?

Заразом заснявши i водiя, i його машину, Нiколас закiнчив запис:

– Головне в мерседесi – сидiти за кермом, а не лежати пов'язаним у багажнику, – вiн вiдкрив переднi пасажирськi дверi i кивнув Ганнi, щоб та сiдала.

Хоча зазвичай вони сидiли разом на задньому сидiннi, зараз все було iнакше, мiж ними багато що змiнилося за останнi кiлька годин правди. – Пережити можна все, – тихо сказав Нiколас, – але не можна пiсля цього залишитися тим самим.

Розташувавшись на задньому сидiннi, Нiколас занурився у свiй телефон, краем ока помiтивши, як Ганна дiстала з сумочки блокнот i почала щось захоплено записувати на його сторiнках – можливо, промова для майбутнього показу.

Машина плавно виiхала з провулка.

– Вам не дме? – Раптом спiвчутливо поцiкавився водiй, з посмiшкою подивившись на Ганну.

– Нi, дякую, все добре, – дiвчина похитала головою.

– Точно? Не замерзли?

– Нi – нi, правда, все добре.

– Хочете цукерок? – Чоловiк, не зводячи погляду з дороги, пошарудiв i дiстав пакет. – Я iх тiльки що купив в однiй популярнiй кондитерськiй. Такi смачнi! Желейнi. Обожнюю iх! Зазвичай я не пропоную пасажирам, це не тактовно.

Але з вами ось прямо захотiлося подiлитися. Я все зрозумiю, якщо вiдмовитеся. Хочете?

– А знаете, хочу! – Променисто посмiхнулася Ганна.

– Тепер зрозумiло, чому в вас такий високий рейтинг, – весело пирхнув Нiколас.

Автомобiль зупинився перед свiтлофором, де, незважаючи на досить пiзнiй час, бiгали мiж рiдкiсними машинами хлоп’ята у пошарпаному одязi.

– Любите квiти? – Знову звернувся водiй до Ганни.

– Дуже, – кивнула дiвчина.

Висунув голову з вiкна, чоловiк окликнув одного з хлоп’ят i, вiдрахувавши пристойно завищену суму, забрав букет.

Ганна вражено ахнула i трохи почервонiла вiд знiяковiння, коли водiй протягнув iй жоржини – нiжно рожевi, з великими бутонами.

Нiколас на все це лише пiдвiв брови, намагаючись зрозумiти, що вiдбуваеться. Спалахнув зелений i вони поiхали далi.

– Ось знаете, Ганна. Я такий щасливий, що у мене е сiм'я, трое дiтей. Дружина, робота – менi все це дiйсно подобаеться, – водiй щасливо зiтхнув.