Епоха слави і надії

Нарештi вони пiдiйшли до ще одних ворiт, напис на яких свiдчив: "Зупинися перехожий. Вiдвiдай мiй прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".

– Дозволите? – Нiколас питально подивився на сторожа.

– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посмiхнувся чоловiк.

Через кiлька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-бiлою стрiчкою, оскiльки ii ще не вiдновили. Нiколас зазирнув в яму, на днi якоi виднiлася труна – в центрi вiдполiрованоi дерев'яноi кришки зяяла дiра.

– Постiй насторожi, – попросив вiн, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидвi ноги.

Нiколас нахилився, заглянув в зяючий отвiр i з вiдразою поморщився, побачивши бiлiючi кiстки. Нога сера Альприма була на мiсцi. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Нiколас сунув руку в дiру i через хвилину слiпих пошукiв знайшов щось схоже на папiр. Вiн витягнув його на свiтло, покрутив i задумливо примружився.

– Ганна! – покликав вiн. Дiвчина вiдразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Нiколасу руку, допомагаючи вибратися iз могили.

Обтрусивши штани вiд налиплоi на них землi, Нiколас показав дiвчинi знайдений зiм'ятий аркуш паперу, на якому вiддрукувався слiд "картковоi сорочки". Пiсля вiн дiстав з кишенi колоду карт i мовчки приклав ii до вiдбитку на паперi.

– Вони були загорнутi сюди. Із-за вогкостi залишився вiдбиток. Хтось обчистив могилу.

Ганна приголомшено приклала долоню до губ:

– Може краще повернути iх на мiсце? Сер Альприм мертвий i…

– Треба боятися не мертвих, а живих.

Так, е забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покiйному в цьому матерiальному свiтi нiчого вже не належить i вiн не стане переслiдувати, бути примарою або щось подiбне до того, – заспокоiв ii Нiколас.

В цей момент з неба зiрвалася перша крапля, потiм друга, третя. Дрiбна мряка падала на зiм'ятий папiр та заплутувалася прозорим бiсером в густому волоссi Нiколаса.

– Вода. – Одними губами вимовив вiн.

 – Ганна, пам'ятаеш, що говорив Пушкiн? – Вiн обережно пiдштовхнув дiвчину до найближчоi кованоi альтанки з навiсом i озирнувся навкруги. Із-за дощовоi завiси кладовище тепер виглядало ще похмурiшим, потойбiчним i неосяжним.

– Їх тут так багато, молодi, та людей похилого вiку, у яких були своi плани i надii на майбутне. Будь нас менше, ми жили б довше i краще. А так повиннi проiснувати, скiльки зможемо i скорiше поступитися мiсцем пiд сонцем "черговим, що стукаються".