Одного разу в Лозовому

Мало, того що одинадцять дворiв перенесли з центру на околицю, та ще й тi, хто залишився на своiй садибi, звикали до повсякденного гуркоту машин, якi вдень i вночi перетинали село.

Взагалi, можна було прокласти дорогу i краем села Бичкове. Стратегiчнi плани вiд цього зовсiм не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лiнiю великого вiйськового начальника? За тих часiв про таке навiть думати боялись, не те що говорити.

І це ще не все. Дорога перетнула не тiльки село Бичкове, але й русло маленькоi рiчки Бiлявки, що була захiдним кордоном Лозового Яру.

Тобто рiчкою це болото називали тiльки старi люди, яким ще iхнi дiди розповiдали, що начебто колись, ще за царя Миколи Бiлявкою тягли невеличкi баржi, i буцiмто на цих баржах сюди возили пiсок та цеглу для будiвництва, а вивозили пшеницю та буряки.

Кожен, хто приiздив до Лозового Яру, завжди ввiчливо слухав байку про судноплавство Бiлявки, але дiзнавшись вiд сiльських рибалок, що у найглибшому мiсцi Бiлявки буде не бiльше, нiж по груди доярцi Ганнi, починав у цьому сумнiватись.

Чому саме Ганнi Бiлявка сталась по груди? А тому, що у вiцi вiсiмнадцяти рокiв Ганна дiзналась, що ii Опанас, якого вона чекала з армii, до рiдного села бiльше не повернеться! А прямiсiнько з вiйськовоi частини де вiн проходив строкову службу поiде до мiста Одеси, де мае намiр вступити до морського училища, i пiсля його закiнчення плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собi звичайна новина для всiх iнших стала горем для молодоi та квiтучоi дiвчини Ганни.

А тому пiшла вона топитися у Бiлявку.

Ходила Ганна по нiй, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше мiсце, та так його i не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутоi дiвчини, i Ганна вийшла на берег, то кiлька хлопцiв, якi вудкою гнобили дрiбного карасика, помiтили, що плаття Ганни було вогким i прозорим тiльки до середини грудей. Ось у такий простий спосiб селяни i дiзнались, якоi глибини е Бiлявка.

Потiм, рокiв через шiсть пiсля цiеi подii, Семен iз тракторноi бригади, але не той Семен, що потiм став головою сiльради, а той, що з матiр’ю жив у дальньому кутку села бiля пасiчника дiда Михайла, вирiшив поставити сiтку на рибу та запросив Ганну показати йому, де знаходиться найглибше мiсце на Бiлявцi.

Ганна охоче визвалась допомогти. Пiймав тодi Семен рибу чи нi, достеменно не вiдомо, але у вереснi того ж року Семен i Ганна побралися та стали жити разом.