Оповідь Артура Гордона Піма

Крiм того, мене весь час змагав сон, i я тремтiв на думку, що пiддамся цiй спокусi, адже в задушливому повiтрi трюму на мене могла чигати грiзна небезпека, наприклад, смерть вiд чадного газу. Тим часом я зрозумiв, що ми вже у вiдкритому океанi, – бриг сильно гойдало, а настирливе гудiння, яке долiтало начебто дуже здалеку, дало менi знати, що розiгралася неабияка буря. Я не мiг збагнути, чому Огастес не з’являеться так довго. Було очевидно, що вiдiйшли ми вiд берега далеко, i я мiг би вже пiднятися нагору.

З ним могло, звичайно, що-небудь статися, але я не мiг придумати жодноi причини, чому вiн не визволяе мене з моеi темницi, – хiба що несподiвано помер або впав за борт, але я не бажав навiть припустити такого. А може, нас затримали супротивнi вiтри, i ми ще перебували досить близько вiд Нантакета. Одначе й це припущення довелося вiдкинути; бо в такому разi бригу довелося б часто робити крутi повороти, лягаючи то на правий борт, то на лiвий; але корабель постiйно хилився на лiвий борт, з чого я задоволено вiдзначив, що з корми справа задував незмiнний бриз, i ми йдемо, не вiдхиляючись вiд курсу. Ну, а якби й справдi ми досi перебували надто близько вiд нашого острова, то чому б Огастесовi не прийти й не сказати менi про це? Отак мiркуючи про труднощi своеi невеселоi самоти, я постановив зачекати ще двадцять чотири години, i якщо допомога не з’явиться, то пробратися до люка або спробувати переговорити з другом, або принаймнi ковтнути свiжого повiтря крiзь отвiр i запастися питною водою в його каютi. Одначе десь на цiй думцi я, попри неймовiрнi зусилля не спати, поринув не так у сон, як у стан глибокого зацiпенiння. Моi марення були такi страшнi, що годi описати. Начебто всi жахливi прояви i примари разом накинулися на мене. То бридкi й лютi демони душили мене, придавивши величезними подушками. То велетенськi змii обмотували мене тугими кiльцями, пильно дивлячись менi в обличчя очима, в яких спалахували зловiснi вогники. Потiм передi мною простелилася безкрая пустеля – дика, моторошна, позбавлена всього живого. Повсюди, куди сягало око, здiймалися у височiнь грубезнi стовбури голих, безлистих дерев. Їхне корiння було сховане пiд неозорими болотами з густо-чорною, застояною i гидкою водою. I, здавалося, тi дивнi дерева мали в собi щось людське – вони вимахували кощавими руками, вони благали мовчазливi води пощадити iх рiзкими пронизливими голосами, сповненими нестерпноi муки розпачу.