Реквієм для листопаду

Запахи спокушають Дарину, бентежать i дивують. Часом вона уявляе себе карликом Носом. Вiн стоiть у них в кухнi бiля плити на ослiнчику й зосереджено розмiшуе якесь вариво у великому казанi. Йому лоскочуть нiздрi сотнi вiдтiнкiв запахiв: солодкаво-приторнi, цитринно-тоскнi, гiркувато-духмянi. Карлик шукае потрiбнi йому запахи та вкидае iх до казана, помiшуючи вариво дерев’яною ложкою. Час вiд часу принюхуеться – зосереджено, насторожено. У нього довгий нiс, на головi стирчать жмутики волосся, вiн убраний у картатi штани й темно-зелену сорочку, а на шиi в нього зав’язана жовта, уже трохи вицвiла, хустка.

Вона й себе тепер починае уявляти карликом Носом i веселiшае.

Ще Дарина уявляе себе просто дiвчиною-яка-сидить-на-пiдвiконнi-пiдiбгавши-колiна-боком-до-шибки-i-наспiвуе-мелодiю. На нiй чорнi (або сiрi) потертi джинси, невизначеного кольору нiби чоловiча сорочка та вовнянi шкарпетки. Дiвчина спiвае без слiв, мало хто впiзнае цю мелодiю, бо це мамина мелодiя, мама знае слова цiеi пiснi ой не цвiти буйним цвiтом зелений катране.

«Що таке катран? Каштан?» – думае Дарина, лiниво поглядаючи у вiкно. Вiкно на шостому або сьомому поверсi (може бути й вище). Унизу швидкiсна траса, по якiй мчать машини. Навколо неi густа мамина мелодiя. Унизу пролiтають машини. І майже немае часу.

Дарина мало знае про все, що навколо – яке воно насправдi. Інодi iй здаеться, що iншi знають не набагато бiльше. Люди здаються iй загадковими. Те, якi вони насправдi, можна дiзнатися, заглянувши всередину.

Дарина не знае, що у них усерединi. А того, що ззовнi, вона не може розгадати. Дарина намагаеться шукати вiдповiдь на загадку про людину. Це ще тодi, коли iй здаеться, що е сенс цим займатися.

Вона виходить на вулицю як серйозний дослiдник. Уважно вивчае перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Порiвнюе себе з ними, вивчаючи краечком ока свое вiдображення у вiтринах. Зосереджено дивиться на свiт блискучими каштановими очима, усмiхаеться химерною усмiшкою, волосся падае iй на очi, вона забувае дивитися пiд ноги, не помiчае сходинок, калюж i забувае про те, що дорогу треба переходити на зелене свiтло.

Дарина мрiе гуляти нiчним мiстом. Мiстом, якому багато столiть, у якому багато старих будинкiв, вузеньких вуличок i провулкiв, лунких брукiвок i химерних лiхтарiв. Мiстом, якого немае удень, яке тiльки в темрявi бувае таким, яким е насправдi. І немае значення, як по ньому йти, куди дивитися.