1984. Ми

Вiн з деякою цiкавiстю почав обмiрковувати бiологiчну марнiсть болю i страху, зрадливiсть людського тiла, яке завжди цiпенiе саме у той момент, коли потрiбно дiяти. Вiн мiг би змусити замовкнути темноволосу дiвчину, якби дiяв досить швидко, але саме у цей небезпечний i вiдповiдальний момент вiн повнiстю втратив здатнiсть щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина нiколи не бореться проти зовнiшнього ворога, а завжди проти власного тiла. Навiть зараз, незважаючи на джин, тупий бiль у животi не давав йому мислити логiчно.

Вiн розумiв, що саме так все i вiдбуваеться у всiх героiчних або трагiчних ситуацiях. На полi бою, у камерi тортур або на потопаючому кораблi те, за що ви боролися просто забуваеться, бо на перший план виходять лише фiзичнi вiдчуття. Ваше тiло наче роздуваеться, поки не заповнюе весь ваш всесвiт, i ви вже нiчого крiм нього не бачите. Та й навiть якщо вас не паралiзуе страх або крик болю, життя все одно зводиться до постiйноi боротьби з голодом, холодом, безсонням, печiею або хворим зубом.

Вiн вiдкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жiнка на телеекранi почала спiвати нову пiсню. Їi голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Вiн спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б вiн там не писав цей щоденник), але замiсть цього почав думати про речi, якi трапляться з ним пiсля того, як Полiцiя Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи нi. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (нiхто не говорив про такi речi, але всi знали про них) була рутинна процедура зiзнання у злочинах, яку кожному потрiбно було пройти: плазування i благання про пощаду, трiск зламаних кiсток, вибитi зуби, розбита голова i вирване волосся.

Навiщо взагалi терпiти все це, якщо кiнець завжди однаковий? Чому не можна просто вiдразу скоротити життя на кiлька днiв або тижнiв? Нiкому нiколи не вдавалося уникнути викриття i зiзнання у злочинах. Якщо ти хоч раз пiддався спокусi та допустив у своiй свiдомостi думкозлочин, ти мiг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш.

Тодi для чого весь цей майбутнiй жах, якщо вiн нiчого не змiнить?

Вiнстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав йому той увi снi. Вiн знав, що це означае, або думав, що знав. Мiсце, де немае темряви, було майбутнiм, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своему знанню, вiн мiг стати. Голос з телеекрану гудiв у вухах i заважав думати.