1984. Ми

Вiн привiтав iх обох радiсним «Фiзкульт-привiт!», сiв за стiл, i iх накрила хвиля рiзкого смороду поту. Краплi вологи виступали на його рум'яному обличчi. Його здатнiсть до потовидiлення була просто феноменальною. У Громадському центрi завжди можна було визначити, коли вiн грав у настiльний тенiс по вологiй рукоятцi ракетки. Сайм дiстав смужку паперу з довгим стовпчиком слiв, i почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олiвець мiж пальцями.

«Ой, тiльки гляньте, хто це у нас працюе в обiдню перерву», – сказав Парсонс, пiдштовхуючи Вiнстона лiктем.

«Яка вiдданiсть роботi, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Смiте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати грошi».

«На що саме», – запитав Вiнстон, автоматично намацуючи купюри у кишенi. Близько чвертi зарплати доводилося вiддавати на усiлякi добровiльнi внески, яких було так багато, що iх важко було вiдстежувати.

«На Тиждень Ненавистi. Ми всiм будинком здаемо. Я збираю грошi з усiх будинкiв по нашiй вулицi.

Ми маемо докласти всiх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святi. Кажу тобi, я буду нi до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висiтимуть найбiльшi прапори з усiею вулицi. Ти обiцяв здати два долари».

Вiнстон знайшов i вiддав двi зiм'ятi бруднi однодоларовi купюри, якi Парсонс вклав у невеликий записничок, i зробив запис акуратними друкованими лiтерами.

«До речi, друже, – сказав вiн, – чув, мiй малий вчора пiдстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це.

Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо вiн зробить це знову».

«Думаю, вiн просто був трохи засмучений, що не пiде на страту у парк», – сказав Вiнстон.

«Ну, так, настрiй у них правильний, тут годi й казати! Вони з сестрою, звичайно, тi ще малi посiпаки, але це все через захопленiсть i вiдданiсть спiльнiй справi! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, i, звичайно ж, вiйна. Знаеш, що моя маленька донька зробила минулоi суботи, коли ii загiн вирушив у похiд вздовж Беркхамстеда? Вона пiдбила ще двох дiвчаток втекти з нею з походу i протягом усього дня вони стежили за якимось пiдозрiлим типом.

Вони йшли за ним двi години, прямо через лiс, а потiм, коли дiсталися Амершема, здали його патрульним».

«Навiщо вони це зробили?» – запитав Вiнстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:

«Моя дочка здогадалася, що вiн ворожий агент, який, наприклад, мiг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже.