Чуття і чутливість

Вона дивувалася – чому так незрозумiло довго Вiллоубi та ii сестра мовчали про те, що – як вони добре знали – було таким цiкавим для решти товариства? І з кожним днем мовчання це ставало все бiльш незбагненним i несумiсним з натурою обох. Елiнор не могла зрозумiти, чому вони вiдверто не скажуть матерi i iй те, що вже так вiдверто засвiдчили iхнi стосунки. Вона цiлком припускала, що з весiллям доведеться почекати, оскiльки вважати Вiллоубi багатим, хоча вiн собi нi в чому не вiдмовляв, особливих причин не було. Його маеток, за розрахунками сера Джона, приносив на рiк фунтiв сiмсот-вiсiмсот, але жив вiн на ширшу ногу, нiж дозволяв такий доход, i часто скаржився на безгрошiв’я.

Тiй дивнiй таемничостi, яку вони накидали на своi заручини – хоча ця таемничiсть нiчого не могла приховати, – Елiнор пояснення не знаходила. Подiбна потаемнiсть так не вiдповiдала iхнiм характерам i поведiнцi, що деколи в ii душу закрадалися сумнiви: а чи не дали вони одне одному слово, i цих сумнiвiв було достатньо, щоб завадити iй поставити Марiаннi пряме запитання.

Поведiнка Вiллоубi здавалася кращим свiдченням його до них усiх ставлення. Марiанну вiн оточував усiею нiжнiстю, на яку тiльки здатне закохане серце, а з ii матiр’ю i сестрами тримався як шанобливий син i ласкавий брат. Здавалося, котедж став для нього другим домом, i вiн проводив у них набагато бiльше часу, нiж в Алленхемi. І щоразу, коли iх усiх не запрошували до Бартон-парку, його вранiшня прогулянка майже незмiнно завершувалася там, де всю решту дня вiн проводив з Марiанною; там же, лежачи бiля нiг Марiанни, проводив свiй час i його улюблений собака.

Якось увечерi, через тиждень пiсля вiд’iзду полковника Брендона, вiн, здавалося, дав особливу волю прихильностi до всього, що його оточувало у них. Мiсiс Дешвуд заговорила про свiй намiр взятися навеснi за перебудову котеджу, i вiн почав палко заперечувати проти будь-яких змiн будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалiсть.

– Як! – вигукнув вiн. – Перебудувати цей премилий котедж? Нi.

На це я нiколи своеi згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на моi почуття, до його стiн не додасться жодного каменя, а до його висоти – жодного дюйма.

– Не турбуйтеся, – вiдказала мiс Дешвуд. – Не трапиться нiчого подiбного. У мами нiколи не набереться на це достатньо грошей.

– Щиро цьому радий! – скрикнув вiн. – Нехай же вона буде завжди бiдною, якщо не може знайти для своiх грошей кращого застосування.

– Дякую вам, Вiллоубi.