Доводи розсудку

Кожна дiвчина вiд п'ятнадцяти до тридцяти може сподiватися на мое освiдчення. Гарненьке личко, кiлька посмiшок, кiлька комплiментiв флоту – i я потраплю в тенета. Хiба ж цього недостатньо для моряка, що так довго обходився без жiночого товариства, яке могло б його облагородити?

Вона зрозумiла, що вiн чекае ii заперечень. Його ясний гордий погляд виявляв щасливу впевненiсть у тому, що вiн уже достатньо облагороджений; i, цiлком можливо, не без думок про Енн Еллiот, потiм вiн з великою серйознiстю описав жiнку, з якою хотiв би одружитися.

«Тонкий розум i гарнi манери», – так вiн почав i закiнчив свiй опис.

– Ось яка жiнка менi потрiбна, – сказав вiн. – Звичайно, я б мiг дещо зменшити вимоги, але на одну краплю, не бiльше. Якщо я дурень, то, певно, дурнем i залишуся, тому що бiльше мiркував над цим предметом, нiж бiльшiсть чоловiкiв.

Роздiл VIII

Вiд цього часу капiтан Вентворт i Енн Еллiот бували в одному середовищi. Незабаром вони обiдали разом у мiстера Мазгроува, тому що здоров'я хлопчика не могло бiльше бути для тiтоньки приводом для вiдсутностi, i це дало початок низцi обiдiв та iнших зустрiчей.

Тепер перевiрялося, чи можуть вiдродитися давнi почуття; обое не могли не згадувати минулого, до нього увесь час зверталися. Вiн не мiг не згадувати рiк змовин у своiх розповiдях i описах; бувши моряком i маючи товариську вдачу, декiлька разiв протягом першого ж вечора назвав вiн важливий у його долi шостий рiк: «Це було в шостому роцi»; «Це сталося ще до того, як я пiшов у море в шостому роцi»; i хоч голос його не затремтiв, i хоч вона не мала жодноi пiдстави вважати, що, коли вiн це сказав, його погляд зупинився на нiй, Енн, добре його знаючи, одразу ж зрозумiла, що на нього, як i на неi, напосiли спогади.

Йому на думку, звичайно, спало те ж саме, що i iй, не завдавши, безумовно, такого ж болю.

Вони не розмовляли мiж собою, спiлкуючись не бiльше, нiж вимагае проста ввiчливiсть. Колись такi дорогi одне для одного! А тепер одне для одного нiщо! А був же час, коли з усiх гостей, якi наповнювали вiтальню в Апперкроссi, iм було важче за всiх наговоритись одне з одним.

За винятком, мабуть, подружжя Крофтiв, на ii погляд, неймовiрно щасливих i дружних (iншого такого винятку Енн не припускала навiть серед сiмейних пар), не було тут двох сердець, таких же вiдкритих, смакiв, таких же схожих, почуттiв, мiж якими була така ж згода, та облич, таких же милих. А тепер вони чужi; нi, гiрше, нiж чужi, тому що iм нiколи не зiйтися.