Серця трьох

Є…

З кожним новим iм’ям Леопольд Нарваес тiльки скрушно хитав головою, але вiд згадки скотаря лице його засяяло надiею:

– Вибачте менi, сеньйоре, це, очевидно, вiн i е! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мiй дорогоцiнний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зi мною саме тут. Я можу довiрити свiй крам вам: достатньо на вас тiльки подивитися, щоб зрозумiти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишенi, витяг звiдти два срiбних песо й простягнув тюремнику.

 – Ось вам. Сподiваюся, ви й вашi люди не пошкодуете, що надали менi допомогу.

Генрi посмiхнувся, помiтивши, з якою пiдвищеною цiкавiстю й повагою почали ставитися до дiдка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Вiдтiснивши вiд зламаного фургона цiкавих, вони негайно заходилися переносити ящики у примiщення в’язницi.

– Обережнiше, сеньйори, обережнiше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несiть його тихенько. Це вельми цiнний товар, занадто ламкий.

Доки вмiст фургона переносили до в’язницi, старий зняв iз коня збрую, крiм вуздечки, й поклав ii у фургон.

Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанцiв, наказав занести й збрую.

– Тiльки-но ми вiдвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремiнця та пряжки, – пояснив вiн.

Вибравшись на те, що залишилося вiд фургона, дiдок з допомогою Педро Зурити й жандармiв видерся на коня.

– Усе гаразд, – сказав вiн i з вдячнiстю додав: – Тисячу разiв дякую, сеньйори.

Як менi пощастило натрапити на таких чесних людей, якi збережуть мiй крам! Щоправда, товар злиденний – самi знаете, який у мандрiвного торговця може бути крам, але для мене кожна дрiбниця дорога. Радий був знайомству з вами. Завтра я повернуся зi своiм родичем, якого я, звичайно, знайду, i позбавлю вас клопоту оберiгати мое жалюгiдне майно! – Тут вiн зняв капелюха. – Adios, сеньйори, adios!

І вiн не поспiшаючи рушив, недовiрливо поглядаючи на свого коня – винуватця всiеi катастрофи.

Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

– Пошукайте ще на цвинтарi, сеньйоре Нарваес, – порадив помiчник начальника в’язницi. – Там знайдете цiлу сотню Томасiв Ромеро.

– А вас, сеньйоре, уклiнно прошу, подбати про велику скриню! – крикнув у вiдповiдь торговець.

На очах у Генрi вулиця спорожнiла: жандарми й юрба сховалися вiд спеки. Зовсiм не дивно, розмiрковував Генрi, що в iнтонацiях старого торговця йому вчулося щось знайоме.