Серця трьох

– Менi пощастило, що ви не берете iз собою вашу iграшку, коли йдете купатися, – пiддражнював ii Френк, – а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиi намiри щодо вас завжди були шляхетними.

Цiеi митi прибiг хлопчик-iндiанець iз ii купальним халатом. Леонсiя похапцем накинула його й заходилася разом iз ним розв’язувати вузол. Розв’язавши хустку, вона жбурнула ii вiд себе так, нiби то була гадюка.

– Фу, гидота! – вигукнула вона, щоб образити Френка.

Однак Френк, борючись сам iз собою й намагаючись не пiддаватися на ii чари, повiльно похитав головою.

– Це вам не допоможе, Леонсiе, – сказав вiн. – Я залишив вам знак на все життя. – Вiн доторкнувся до надрiзiв, зроблених на ii колiнi, й розсмiявся.

– Мiтка тварюки, – кинула вона через плече й повернулася, аби пiти. – Попереджаю вас, мiстере Генрi Морган, не стiйте бiльше на моему шляху.

Френк зробив крок i заступив дорогу.

– Ну, а тепер поговоримо по-дiловому, мiс Солано, – сказав вiн, змiнюючи тон.

 – І ви вислухаете мене. Можете блискати очима скiльки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Вiн нахилився й пiдняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надiслати це вам iз хлопчиком, коли ви зойкнули. Вiзьмiть ii i прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змiя.

Хоча Леонсiя рiшуче вiдмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволi пробiгла перший рядок:

«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрi Моргана…» Дiвчина глянула на свого спiврозмовника.

У ii зляканих очах було видно, що вона багато чого не розумiе, але невиразно про щось вже здогадуеться.

– Слово честi, – серйозно сказав вiн.

– Ви… не… не Генрi? – затинаючись запитала вона.

– Нi, я не Генрi. Можливо, ви все ж вiзьмете записку й прочитаете?

Вона пiдкорилася й почала читати, а вiн, не вiдриваючись, дивився на ii обличчя, побронзоване тропiчним сонцем, що не лише золотило тiло, а й грiло кров, i, можливо, саме гаряча кров додавала шкiрi Леонсii того чарiвного вiдтiнку.

Немов прокинувшись вiд сну, Френк раптом зрозумiв, що дивиться прямо в ii зляканi карi очi.

– А хто повинен був пiдписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсiя.

Отямившись, вiн гiдно вклонився.

– Але iм’я? Як вас звуть?

– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записцi, ми з Генрi – далекi родичi, троюрiднi брати чи щось таке.

На здивування Френка, в очах ii раптом з’явився сумнiв i погляд знову став колючим.