Пригоди «Сліпучого»

Пiт-Француз не вiдходив вiд стерна, тодi як Джо й Фриско-Кiд або натягали, або тримали на ослабi вiдповiднi шкоти.

Джо сидiв i дивувався з того, як француз знае, куди скеровуе судно. Йому здавалося, нiби вони блукають у непроникливiй пiтьмi, що огортала iх. Високо в повiтрi з Тихого океану насувався густий морок, i хоч самi вони проходили пiд ним, проте вiн огортав iх страшенною пiтьмою, заступаючи свiт зiрок.

Та Пiт-Француз, нiби iнстинктивно, угадував потрiбний напрямок i, вiдповiдаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

– Я почуфайт, коли пуде прибiй, фiтер, фтача, я нафiть земля почуфайт, – пояснював вiн, – запiфняю фас. Чому, я сам не росумiй, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як колiп мiй рука виростаф дофгiй, дофгiй, на кiлька мiль дофгiй, i я земля нею зачiпаф, i почуфаф, що ось фона тут лешит.

Джо запитливо поглянув на Фриско-Кiда.

– Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на водi, починаеш почувати землю здалека. Коли маеш добрий нюх та вiдчуваеш дух землi, ще затим ii побачиш.

Щось по годинi Джо iз того, що робив француз, зрозумiв, що вони наближаються до мети. Вiн якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очiкуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нiчого, крiм пiтьми, не бачив.

– Кiд, вимiрюфати, – скомандував Пiт. – Я гадайт, що вже час.

Фриско-Кiд зняв зкрiплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кiнець ялини у воду насторч.

– Близько п’ятнадцати футiв, – вiдрапортував вiн.

– Дно який?

– Мул.

– Трiшечки почекайт i зноф мiряйт.

За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

– Дванадцять футiв… скойки.

Пiт-Француз, зрадiвши, тер руки.

– Туше тобре, туше добре, – казав вiн, – я щоразу тошно уцiляф. Старого не обманiт, я зафшти фiрно казаф.

Фриско-Кiд, далi вимiряючи ялиною, оголошував наслiдки. Джо лише дивом дивувався, i як це вони можуть так добре знати морське дно.

– Десять футiв – скойка, – монотонним голосом оголошував Кiд.

– А, канал, – сказав на це Пiт.

Протягом кiлькох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».

Потiм Фриско-Кiд раптом гукнув:

– Вiсiм футiв – твердо!

– Так, – сказав Пiт-Француз. – Джо бiжить фперед i прифодить за фiтер-клiфер. Кiд, готуй кiтфу.

Джо розшукав i вiддав кафель-нагель, i вiтрило, спустившись, лягло на нiрал.