Пригоди «Сліпучого»

Найсмiливiший i найвеселiший, вiн був за верховоду у своiй компанii… А втiм, як вони опинились у Захiдному передмiстi, серед великих i пишних будинкiв, менше ставало чутно його смiху та голосу, а нога, нiби мимоволi, зупиняла швидкiсть гону. На розi вулиць Лагуна та Валлехо обидва товаришi завернули праворуч.

– До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлi!.. – гукнув Джо й покрутнув правило лiворуч.

– Увечерi побачимося? – запитали тi.

– Нi, я не прийду!

– Та ну-бо, виходь! – припрошували його.

– Нi, нi. Мушу взятися до книжки… Бувайте!.

.

Ось вiн уже сам. Ураз спохмурнiв його вид, i щось нiби нудьга чи турбота вiдбилися в очах. Вiн рiшуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарештi, саме тодi, як вiн наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсiм.

– Джо, це ти?

Вiн, вагаючись, зупинився коло дверей до бiблiотеки… Знав, що Бессi там ретельно готуе своi лекцii й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигае зробити це до обiду, а доба вже надобiд… А ось вiн то ще й не торкався до книжок.

Це дратувало хлопця!.. А таки ж i справдi: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тiй саме групi, що й вiн, та ще й випередила його з усiх предметiв. Чорт батька зна що!.. Адже й вiн не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляеться – i сам вiн не знае, як – щораз голову йому запорожняе щось iнше – ну, певна рiч, що тодi вже не до книжки!..

– Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосi ii бринiла ледве чутно жалiсна нотка.

– Ну, чого тобi треба? – вiдгукнувся вiн, поривчасто вiдкидаючи портьеру.

Джо сказав це грубо, але глянувши на тендiтну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вiчi з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, вiн враз пожалкував. З олiвцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелi, що здавалася ще меншою й тендiтнiшою, нiж була справдi.

– У чому рiч, сестричко?.. – пiдiйшовши до неi, запитав вiн, на цей раз уже набагато ласкавiше.

Схопивши його руку в долонi вона притисла ii до щiчки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матiнки.

– Що з тобою коiться, Джо, любий мiй? – шепотiла вона запитливо. – Скажи менi.

Вiн не вiдповiдав. Чи подоба ж йому сповiдатися за те, що його турбуе, цьому маленькому дiвчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смiшним здалося, що сестричка хоче довiдатися, що йому не до шмиги!..

«Яка в неi нiжна щiчка!» – зауважив вiн, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки.