Міжзоряний мандрівник

На хвилину в головi менi майнула химерна думка: коли так розсунеться уся Сан-Квентiнська в’язниця, то незабаром ii надвiрнi стiни з одного боку ввiйдуть у Тихий океан, а з другого – угородяться в Невадську пустелю! За цiею думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерiя могла пройти крiзь матерiю, то, можливо, стiни моеi камери вже пройшли крiзь стiни в’язницi, i я опинився на волi. Це була, звiсно, химерна фантазiя, нi на хвилину я не забував цього.

Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великi промiжки.

Я розважався тим, що почав рахувати, скiльки минае секунд мiж ударами. Перший раз, дуже добре пам’ятаю, я налiчив сто, потiм промiжки подовшали, i я втомився лiчити.

Поки iлюзiя розтягнення часу й простору дедалi зростала, я, дрiмаючи, обмiрковував нову поважну проблему. Морел казав, що вiн визволився вiд свого тiла, убивши його, або, правильнiше, вилучивши його зi своеi свiдомостi, що, власне, те саме. Тепер мое тiло майже цiлком завмерло, i я був певен, що, скупчивши волю на останньому, ще живому, клаптиковi, я доведу i його до змертвiння.

Проте тут виникав новий клопiт, адже Морел не попередив мене, чи треба менi змертвити й голову? І коли я це зроблю, то чи не помре навiки тiло Дерела Стендiнга, незалежно вiд того, яка доля спiткае його душу?

Я ризикнув змертвити й серце, що ледве билося. Натуживши волю, я вiдразу домiгся свого. У мене не стало нi серця, анi грудей. Лишився самий розум, душа, свiдомiсть, – звiть це, як хочете, i жило воно у туманному мозковi, що хоч мiстився всерединi мого черепа, а проте все зростав i вийшов поза його межi.

І раптом я блискавкою полинув кудись у свiти. Стрибок – i я перекинув покрiвлю тюрми, неба Калiфорнii й опинився десь мiж зорями. Я свiдомо кажу «мiж зорями», бо мандрував серед них. Я бачив себе дитиною. Мене оповивала легка серпанкова тканина дуже нiжних вiдтiнкiв, що виблискували у холодному зоряному свiтлi. У цьому, безперечно, вiдбилося мое хлоп’яче враження вiд одягу циркових акторiв й уявлення про одяг малих янголят.

Та хоч там як, а в такому вбраннi я блукав мiж зорями, пiднесений свiдомiстю, що передi мною далека дорога, що в кiнцi ii я знайду всi космiчнi формули й осягну остаточну таемницю всесвiту. Я тримав довгу скляну паличку. Кiнцем ii менi треба було торкатися кожноi зiрки, повз яку я пролiтав. І я напевне знав, що коли пропущу хоч одну зiрку, то навiки впаду в безодню i буду каратися за цей непробачний грiх.

Довго я мандрував мiж зорями.