Міжзоряний мандрівник

Я усмiхнувся в лице Есертеновi й уклав свою вiру i в усмiшку, i в тi слова, що йому сказав.

– Бачите, начальнику, що я всмiхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днiв, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усмiхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Мореловi й Опенгаймеровi?

– Ну, хiба не божевiльнi люди цi вченi? – пирхнув капiтан Джемi.

Начальник в’язницi був запальноi вдачi й сприйняв моi слова за образливi кпини.

– За це тебе тiльки тiснiше сповиють, – сказав вiн.

– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокiйно провадив я далi.

 – Сповивайте мене якнайтiснiше, але справдi, якщо через десять днiв я посмiхнуся вам, то дасте тютюну Мореловi й Опенгаймеровi?

– Ти щось дуже впевнений у собi.

– Упевнений, тому й пропоную закластися.

– Може, ти став набожним? – поглузував вiн.

– Нi, – вiдказав я, – просто в менi бiльше життя, нiж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днiв, коли хочете, а опiсля я все-таки посмiхнуся вам.

– Я гадаю, що для тебе, Стендiнгу, й десять день забагато.

– Гадаете? Ви певнi? Коли певнi, то ви ж нiчого не втратите, вам не доведеться видавати десять центiв на двi пачки тютюну. Чого ж ви тодi боiтесь?

– Я б оце зараз розтовк тобi пику й за два центи! – оскаженiвши, закричав вiн.

– Я не дозволю собi стати вам на перешкодi, – я був гречний до нахабства. – Бийте, скiльки влiзе, а в мене, проте, лишиться доволi мiсця на обличчi для усмiшки. А поки ще ви вагаетеся, чи бити, чи нi, то краще закладiмся.

Треба остаточно знесилитись i втратити всяку надiю на щось, щоб у самотиннiй камерi так дражнити начальника в’язницi. Або ще й непохитно вiрити в диво. Тепер я знаю, що вiрив, i тому так чинив. Вiрив у те, що сказав Морел. Вiрив, що навiть сто днiв у пекельнiй сорочцi не доконають мене.

Капiтан Джемi, мабуть, вiдчув, що я непохитно у щось вiрю, бо вiн сказав начальниковi:

– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволiв рокiв двадцять тому. Вас ще тут не було. Вiн убив когось, посварившись за двадцять п’ять центiв, i його засудили на довiчно.

Вiн був кухар. Дуже побожний. Якось вiн заявив, що по нього спустилася з неба золота колiсниця, сiв на розжарену до червоного плиту i почав смажитися, виспiвуючи гiмни та святi псалми. Його звiдти стягли, проте вiн прогорiв аж до кiсток i за два днi задер копита у шпиталi. До самого кiнця вiн запевнив, що не чув жару, – i не застогнав анi разу.

– Ну, Стендiнг у нас застогне, – буркнув начальник.