Міжзоряний мандрівник

Надмiру м’яке це слово! Нема в мовi такого слова, що докладно могло б вiдбити моi почуття! Одне тiльки можу сказати: мене гризло таке бажання помсти, що годi його й висловити. Немае такоi мови, якою можна було б описати те, що пекло мою душу. Цiлими годинами я вигадував йому найжахливiшi, найпекельнiшi муки. Наприклад, я карав його стародавнiми тортурами, коли до людини прив’язували залiзний казанок, а туди впускали щура. Вийти на волю щур мiг тiльки через тiло людини, якщо вiн його перегризе. Я був у захватi вiд своеi вигадки, аж доки змiркував, що смерть прийде занадто швидко.

Інший спосiб, мавританський, був би кращий, але нi, не варто далi на цьому спинятись. Одне слово, годинами не спавши i божеволiвши з муки, я все марив про помсту над Сесiлем Вiнвудом.

Роздiл ІХ

Довгi, болiснi години, коли я не спав, навчили мене одноi дуже важливоi штуки, а саме: пiдкоряти свое тiло розумовi. Я звик страждати пасивно, як, безперечно, звикли всi, хто пройшов вищу науку покари пекельною сорочкою. Нелегко було створити мозковi такий блаженний спокiй, щоб забути про нерви, хоч вони тремтiли, скаржилися й страждали нестерпними муками.

Саме тому, що я навчився пiдкоряти тiло своiй волi, менi вже неважко було скористатися з секрету, якого навчив мене Ед Морел.

– Що, скоро каюк? – запитав вiн одноi ночi.

Я пробув сто годин у пекельнiй сорочцi i був страшенно знесилений. Такий, що не вiдчував власного тiла, хоч його вкривали суцiльнi рубцi й болячки.

– Схоже на те, – простукав я вiдповiдь.

 – Мене доконають, якщо й далi так катуватимуть.

– Не пiддавайся iм, – сказав вiн. – Є один спосiб. Я навчився його тут, у карцерi, коли менi й Месi добре дiставалось. Я вичухався, а вiн урiзав дуба. Коли б я не добрав цього способу, то й менi прийшов би кiнець. Але треба дуже знесилитись, щоб ужити його. Якщо спробувати, поки ще трохи е сили, нiчого не вийде, i край! Тодi вже нiколи не вийде. Я зробив помилку, що сказав про цю штуку Джейковi, як у того ще було трохи сили.

Звiсно, у нього нiчого не вийшло.

А потiм, коли йому й справдi припекло, було вже запiзно, – перша невдача все звела нанiвець. Вiн тепер навiть не вiрить. Певен, що я його дурю. Адже ж так, Джейку?

З тринадцятоi камери вiдразу вистукано вiдповiдь:

– Не слухай його, Дереле. Це чарiвна казка.

– А все ж розкажи, – простукав я Едовi Морелу.

– Тому я й чекав, поки ти геть виснажишся, – повiв вiн далi. – Тепер цього тобi конче потрiбно, i я навчу тебе. Саме впору.