Міжзоряний мандрівник

Далi начальник в’язницi запровадив змiну в свою програму: мене стали шнурувати й давати спочинок через неоднаковi промiжки часу. Я нiколи не знав, коли знов опинюсь у пекельнiй сорочцi. Часом я десять годин перепочивав, а двадцять лежав стиснутий; iнодi спочивав тiльки чотири години. Траплялося, що вночi, коли найменше можна було сподiватися, з гуркотом вiдчинялися дверi i наглядачi скручували мене. Одного разу було навiть так: протягом трьох днiв i трьох ночей я навперемiн вiсiм годин лежав у пекельнiй сорочцi, а вiсiм перепочивав; та коли вже я почав звикати до цього, мене несподiвано зашнурували на цiлi двi доби.

І водно те саме запитання: де динамiт? Начальник в’язницi часом аж казився, а часом, як я витримував занадто жорстоке стискання, мало не благав мене признатись, обiцяв три мiсяцi цiлковитого спокою в лiкарнi й добру iжу, а опiсля староство у в’язничнiй бiблiотецi.

Лiкар Джексон, мiзерна, нiкчемна iстота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моеi кари. Вiн заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скiльки я лежатиму в нiй.

– Цi сухорлявi iнтелiгенти ошукають i самого чорта, – бурчав вiн. – Вони мiцнiшi за сирицю. А проте ми впораемо його.

Чуеш, Стендiнгу? Досi ми ще тiльки гралися з тобою. Але ти хоч i зараз можеш позбутися клопоту – признайся тiльки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: динамiт або тобi капець.

Так воно й буде. Вибирай.

– Невже ви гадаете, що я задля втiхи мовчу? – промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув менi ногою на спину, щоб мiцнiше зашнурувати, а я напружив усi м’язи, щоб вигадати трохи простору.

– Бачив я таких учених, як ти, – ошкiрився начальник. – Що вже западе iм у голову, нiяким богом не викуриш iз неi. Норовистi, як тi конi. Тiснiше, Джонсе, хiба так шнурують! Або ти признаешся, Стендiнгу, або я зведу тебе зi свiту! Так i знай.

Проте я помiтив певну рiвновагу. Що дужче знесилюешся, то менше вiдчуваеш своi страждання. Не так боляче, бо меншае того, що болить. А коли людина вже виснажена, то далi повiльнiше слабшае. Усiм вiдомо, що надто здоровi чоловiки бiльше страждають вiд звичайнiсiнькоi хвороби, нiж жiнки чи калiки. Коли майже всi сили виснажено, то вже й втрачати нiчого. Зайвого тiла вже нема, а те, що лишаеться, стае пружне й мiцне.