Міжзоряний мандрівник

Мене поймав страх, мов дикого звiра у пастцi, я вив i ревiв, аж доки зрозумiв, що вiд таких вокальних вправ мое серце ще дужче болить, а легеням i зовсiм не стае повiтря.

Я замовк i пролежав тихо, як менi здалося, цiлу вiчнiсть, хоч тепер я знаю, що не бiльше як чверть години. Менi не давало дихати, у головi паморочилося, серце так колотилося, нiби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.

І раптом iз сусiдньоi камери почувся голос.

– Замовч! – кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав.

 – Замовч, ти вже надокучив менi!

– Я вмираю! – лементував я далi.

– Стукнись лобом i забудь про все, – почулось у вiдповiдь.

– Таж я вмираю! – торочив я своеi.

– То чого кричати? Помреш – i звiльнишся вiд усього. Скигли собi потихеньку, коли вже маеш таку охоту, тiльки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.

Мене настiльки обурила ця бездушна байдужiсть, що я знову опанував себе i лише тихенько стогнав… Так минуло без мiри багато часу – хвилин, мабуть, з десять.

Тiло менi почало терпнути, наче його кололи незлiченнi голки. Поки я це вiдчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тiло нiмiло щораз дужче, мене знову пойняв жах.

– Спробуй тут заснути! – скаржився мiй сусiд. – Ти гадаеш, менi легше? Моя сорочка так само стиснена, як i твоя, i я хочу заснути, щоб не чути болю.

– Скiльки ви тут? – запитав я, певний, що вiн новак проти мене, бо я страждав уже цiлi столiття.

– Третiй день, – вiдповiв сусiд.

– Я питаю про пекельну сорочку.

– Третiй день, брате.

– Боже мiй! – ужахнувся я.

– Авжеж, брате, п’ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали менi ногами на спину, щоб тугiше зашнурувати. Мене мiцно сповили, можеш повiрити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.

– Я вже давно лежу, багато годин.

– Тобi просто так здаеться, а насправдi нi. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.

Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разiв.

А мого сусiда, спокiйного, урiвноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його першi слова до мене були трохи гострi, зашнуровано вже цiлих п’ятдесят годин!

– Скiльки вони вас так триматимуть? – спитав я.

– Хтозна. Капiтан Джемi сердитий на мене i не випустить iз сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобi, брате, пораду. Заплющ очi й не думай про бiль. Крик i виття не допоможуть. Єдиний спосiб – це забути.