Міжзоряний мандрівник

А професор Шляймер, що працював разом зi мною над вiдкриттям фiтостерину в сумiшi тваринних та рослинних жирiв, безперечно, прийшов тепер до певних висновкiв. На саму лише думку, що за стiнами моеi в’язницi невпинно йде напружена робота, а я не маю змоги брати в нiй участi, ба навiть нiчого про неi не знаю, можна було збожеволiти! А я лежав на пiдлозi та грався з мухами.

Однак тишу, в якiй менi судилося жити, часом порушувано. З перших же днiв ув’язнення я чув iнодi, нерегулярно, тихеньке обережне вистукування. Як вiдповiдь на нього, звiдкiлясь долинав ще тихiший, ще обережнiший стук.

Звичайно те перестукування припиняли погрози наглядача. Коли ж воно вперто тривало далi, наглядач викликав пiдмогу, i було чути, як когось зашнуровували у пекельну сорочку.

Менi все було ясно. Я давно знав, як, зрештою, i кожен в’язень Сан-Квентiну, що в одиночних камерах сидiло тiльки двое: Ед Морел i Джейк Опенгаймер. Це вони перестукувалися, i за це iх карали.

Код, якого вони вживали, звiсно, мав бути дуже простий, а проте я згаяв багато часу, силкуючись добрати до нього ключа.

Та коли я врештi второпав той код, вiн i справдi виявився простим, а найпростiше було саме те, що збивало мене з пантелику. Рiч у тiм, що вони мiняли в абетцi мiсце, вiд якого починався код, – мiняли не тiльки щодня, а й у кожнiй розмовi, часом навiть серед розмови.

Нарештi, настав день, коли я вловив першi лiтери iхньоi абетки й зрозумiв два речення з iхньоi розмови, хоч коли вони застукали вдруге, я знову не второпав нi слова.

Ось цi два речення:

– Скажи – Еде – що – б – ти – зараз – дав – за – папiрець – та – пачку – тютюну? – спитав той, що стукав здалеку.

Я мало не закричав iз радощiв. Для мене ж вiдкрився спосiб спiлкування, i тепер я не сам! Я напружено прислухався, коли почне вистукувати свою вiдповiдь той, що був ближче, – Ед Морел, як я гадав.

– Згоден – пробути – двадцять – годин – у – пекельнiй – сорочцi – за – пачку – на п’ять – центiв…

Наглядач «припинив перестукування.

– Годi, Мореле! – сердито гримнув вiн.

Стороннiй людинi може здатись, що довiчно ув’язненого в одиночнiй камерi не можна вже нiчим скарати, i наглядач не мае засобiв змусити його до послуху, щоб вiн не стукав. Проте лишалася ж бо ще пекельна сорочка. Покара голодом i спрагою. Адже людина, замкнена сама в одиночнiй камерi, зовсiм безпорадна.

Отже, стук стих, а коли вночi знову почався, я вже нiчого не мiг збагнути. Умовившись заздалегiдь, вони мiняли першу лiтеру своеi абетки.