Міжзоряний мандрівник

Решта – хто пiшов за Годжем i Полаццо, а хто втратив тiльки фiзичну силу й став жертвою сухот. Протягом шести рокiв iз цих сорока чоловiкiв десятеро померло.

Пiсля п’ятирiчного самотинного ув’язнення, коли мене вели з Сан-Квентiну на суд, я зустрiвся з Вiтрилом Джеком. Я погано бачив, пробувши п’ять рокiв у темрявi, i мружив очi на сонячне свiтло, мов кажан. Проте я добре розгледiв Джека, i серце у мене стислося. Вiн якраз переходив тюремне подвiр’я. Джек передчасно постарiв. Щоки його схудли, груди запали. Руки йому тремтiли, як у паралiтика, ступав вiн, заплiтаючи ногами.

На очах у нього виступили сльози, коли вiн упiзнав мене: адже i я з людини став жалюгiдною руiною. Я важив тепер лише вiсiмдесят сiм фунтiв. Усi цi п’ять рокiв мене жодного разу не пiдстригали i не давали змоги поголитись. У чубi в мене пробивалася сивина. Я так хитався на ногах, що наглядачам довелось помогти менi перейти ту частину подвiр’я, де свiтило слiпуче сонце. Вiтрило Джек i я впiзнали один одного, дарма що з обох лишилися самi руiни.

Такi люди, як вiн, мають привiлеi навiть у в’язницi, i вiн наважився всупереч правилам заговорити до мене надсадженим, тремтячим голосом.

– Ти порядний хлопець, Стендiнгу, – прохрипiв вiн. – Ти не признався.

– Але ж я нiчого й не знав, Джеку, – вiдповiв я пошепки. Інакше, як пошепки, я не мiг говорити: промовчавши п’ять рокiв, я майже втратив голос. – Гадаю, того динамiту взагалi не було, – додав я.

– Авжеж, – кивнув вiн головою, мов дитина. – Тримайся! Не кажи iм нiчого.

Ти порядний хлопець, Стендiнгу. Я скидаю перед тобою шапку. Ти не признався.

Мене повели далi, i я бiльше нiколи вже не бачив Вiтрила Джека. Проте ж, розумiете, навiть вiн повiрив у казку про динамiт!

Мене двiчi приводили на засiдання в’язничноi управи у повному складi, де по черзi або залякували, або спокушали. Загалом усе зводилося до двох пропозицiй: якщо я скажу, де динамiт, менi дадуть найлегшу кару – тридцять дiб карцеру – i потiм призначать на старосту в’язничноi бiблiотеки, коли ж я стоятиму на своему й не признаюся, де динамiт, то муситиму сидiти в одиночцi весь свiй термiн, а що мене засуджено на довiчне ув’язнення, – то, виходить, – до самоi смертi.

Проте ж нi! Калiфорнiя – цивiлiзований край! Тут не може бути такого закону. У жоднiй сучаснiй державi його немае! Це жорстока й нечувана кара. А проте в iсторii Калiфорнii я вже третя людина, засуджена на довiчне самотинне ув’язнення. Іншi двое – Джейк Опенгаймер та Ед Морел.