Морський вовк

Його провина була в тiм, що вiн трошечки вiдхилив «Привида» з курсу, аби невеличкий вiтер мiг напнути вiтрила й тримати iх напнутими. Цим вiн хотiв допомогти нещасному Гаррiсоновi, хоч сам мiг накликати на себе гнiв Вовка Ларсена.

Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрiдж по-iншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, вiн щохвилини вистромляв голову з камбуза i жартував. Як я ненавидiв його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовiрно. Вперше зроду я вiдчував бажання вбити когось – «скуштувати кровi», як то висловлюються високохмарнi нашi поети.

Життя взагалi, може, й священне, але життя Томаса Магрiджа зокрема – це якесь плюгавство. Вiдчувши жадобу кровi, я злякався, i в мене майнула думка: чи не передалася менi часом брутальнiсть оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навiть для найстрашнiших злочинцiв!

Проминуло добрих пiвгодини, i ось я побачив, що Джонсон i Луiс завели суперечку. Кiнець кiнцем Джонсон вiдiпхнув Луiса, який стримував його руку, й пiрвався вперед.

Вiн перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й полiз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помiтив його.

– Гей, ти куди лiзеш? – гукнув вiн.

Джонсон спинився. Вiн подивився капiтановi у вiчi й спокiйно сказав:

– Хочу стягти хлопця.

– Зараз же злiзь менi! Чуеш? Злазь!

Джонсон завагався, однак довголiтня звичка слухатись наказiв узяла нарештi гору. Похмурий, вiн стрибнув на палубу й подався на бак.

О пiв на шосту я пiшов до кают-компанii накривати на стiл, але майже не усвiдомлював, що роблю.

Перед очима в мене стояв образ матроса, що, сполотнiлий, весь тремтячи, вiдчайдушно чiплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.

О шостiй годинi, вже пiд час вечерi, йдучи палубою до камбуза, я помiтив, що Гаррiсон висить усе так само. Балакали за столом зовсiм про iншi речi. Цих людей, видимо, не цiкавила доля людини, чие життя задля забавки було пiддане смертельнiй небезпецi. Проте перегодом, iдучи ще раз до камбуза, я з великою полегкiстю побачив, що Гаррiсон, похитуючись, ступае вiд вантiв до люка на баку.

Набравшися духу, вiн урештi-таки спустився.

Щоб скiнчити з цiею пригодою, мушу ще переповiсти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанii. Я саме перемивав посуд, коли вiн почав:

– Щось у вас пiсля обiду кислий вигляд. У чому рiч?

Звiсно, вiн сам розумiв, чому я себе почуваю не краще, нiж Гаррiсон, – йому просто треба було якогось приводу.