Морський вовк

А люди, – цi свiтлячки й iскринки, одержимi жадобою дiяльностi, – мчать на своiх конях iз крицi й дерева крiзь саме серце таемницi, наослiп пробиваючись крiзь Невiдоме, та вигукують смiливi слова, аби заглушити внутрiшнiй голос страху i непевностi.

Голос мого сусiди повернув мене до дiйсностi. Менi стало смiшно: адже я у своему життi теж борсаюсь наослiп, думаючи, що з розплющеними очима лечу крiзь таемницю…

– Еге! Хтось iде назустрiч, – сказав вiн. – Чуете? Та що як швидко. І просто на нас! Певно, нас iще не почув.

Мiцний бриз вiяв нам в обличчя. Я виразно почув свисток трохи попереду й десь збоку.

– Пасажирський? – спитав я.

Вiн кивнув головою.

– А який же ще так летiтиме? – i засмiявся. – Нашi, певно, захвилювалися.

Я глянув угору. Капiтан вистромив голову й плечi з рубки й пильно вдивлявся в туман, нiби намагаючись напруженням волi пронизати iмлу. Обличчя його було занепокоене, як i обличчя мого сусiди, що, пiдступивши до поручнiв, утупив очi в бiк невидимоi небезпеки.

Усе сталося неймовiрно швидко. Туман розiйшовся, наче клином розколений, i перед нами з’явилася прова якогось пароплава з пасмами iмли пообiч, немовби то були водоростi на пащецi в Левiафана. Я побачив стернову рубку й сивобородого чоловiка, що висунувся з неi по лiктi. Вiн був у синiй унiформi i, як я можу пригадати, цiлком спокiйний. За таких обставин спокiй – то було жахливо. Цей чоловiк, здавалося, слухняно виконував волю невблаганноi Долi й незворушно чекав на удар. Вiн нахилився, спокiйно й розважливо повiв очима, наче точно визначав мiсце, куди припаде удар, i не звернув нiякоi уваги на те, що наш стерничий, побiлiвши з лютi, закричав: «Що ви наробили?!»

Пригадуючи все це тепер, я переконуюся, що вiдповiдь, власне, була зайва.

– За щось чiпляйтеся, й добре, – сказав менi червонолиций.

Вiн ураз охолонув i також нiби перейнявся неприродним спокоем.

– Ви слухайте, як кричатимуть жiнки! – сказав вiн якось сердито, наче йому було не первина зазнавати таких пригод.

Судна зiткнулися ранiше, нiж я встиг послухатися його поради. Нас, мабуть, ударило посерединi. Я нiчого не бачив, чуже судно зникло з очей. «Мартiнес» накренився, затрiщала обшивка. Мене кинуло лежма на мокру палубу, i я ще й не пiдхопився, як почув жiночий крик. То був жахливий крик, що холодив душу. Менi стало страшно. Я пригадав, що в салонi багато рятувальних поясiв, i кинувся туди, але натовп знавiснiлих пасажирiв у дверях вiдкинув мене геть назад.