Маленька господиня Великого будинку

Їх було трое – всi лiтнi люди, дуже багатi, усi правники, усi дiловi партнери його батька. Коли вони стали викладати йому те, що хотiли, Дiк вiдчув, що хоча вони й зичать йому добра, але порозумiтися з ними навряд чи пощастить. На його думку, самi вони були пiдлiтками занадто вже давно. А крiм того, було очевидно, що якраз його, оцього пiдлiтка, чия доля iх так турбуе, вони не розумiють зовсiм. Навiть бiльше – Дiк iз властивою йому впевненiстю вирiшив, що тiльки вiн один у цiлому свiтi може знати, чого йому треба.

Мiстер Крокет виголосив довгу промову, i Дiк слухав його, як годиться, уважно й зацiкавлено, киваючи головою щоразу, коли зверталися прямо до нього. Мiстери Девiдсон i Слокем теж сказали свое, i вiн iх вислухав так само уважно. Помiж iншим, Дiк дiзнався вiд них, який статечний i чесний чоловiк був його батько, а також яку програму вже склали його опiкуни, щоб зробити i з нього такого самого статечного й чесного чоловiка.

Коли вони скiнчили, Дiк теж захотiв дещо сказати.

– Я вже все обмiркував, – заявив вiн, – i хочу спершу податися в подорож.

– На це буде свiй час, любий мiй, – лагiдно пояснив йому мiстер Слокем. – Коли… ну, скажiмо, коли ти пiдготуешся до вступу в унiверситет. Тодi якраз дуже корисно буде поiхати на рiк за кордон… так, дуже корисно.

– Звичайно, – поквапився на помiч i мiстер Девiдсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволi твердо стислися, – звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати – пiд час шкiльних вакацiй.

– Скiльки, сказали ви, у мене грошей? – раптом спитав Дiк начебто зовсiм не до речi.

– Десь близько двадцяти мiльйонiв, за найскромнiшим пiдрахунком, – ураз вiдповiв мiстер Крокет.

– А що як я зараз захочу взяти сто доларiв? – провадив Дiк.

– Ну… тодi… гм… – мiстер Слокем озирнувся на колег, нiби просячи пiдказати.

– Тодi нам доведеться спитати тебе, навiщо тобi цi грошi, – вiдповiв Дiковi мiстер Крокет.

– А як я вам вiдкажу, – мовив Дiк дужо повiльно, дивлячись мiстеровi Крокету просто в вiчi, – що менi дуже шкода, але я волiю не казати, нащо менi тi грошi?

– Тодi ти iх не одержиш, – ураз вiдповiв мiстер Крокет, чи вже скорше вiдрубав трохи роздратовано.

Дiк повiльно кивнув головою, нiби запам’ятовуючи цю вiдповiдь.