Маленька господиня Великого будинку

 – Я змiй, брудний, геть зiпсутий i невиправний змiй-людожер. Я вродився в очеретi. Мiй батько теж був змiй, а мати – ще бiльша змiiха. Колисковою пiснею менi був плач мертвих немовлят, позбавлених вiчного спасiння. А вигодовано мене кров’ю дiв з пансiону Мiлза. Я люблю iсти на паркетнiй пiдлозi, щоб менi подавали на бiле фортеп’яно добрячий шмат Мiлзовоi пансiонерки. Мiй батько був не тiльки людожер, а ще й калiфорнiйський конокрад. А я ще злочиннiший за батька. У мене бiльше зубiв. І мати моя була не тiльки людожерка, а ще й агент книжковоi фiрми в Невадi.

– Невже нiщо не може вчарувати i власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.

– Тiльки одне, о нiкчемне дiвчисько! Тiльки одне в усьому свiтi, на землi, на небi й у хланi воднiй!

Ернестiна переможно виснула, впiзнавши в тих словах плагiат.

– Дивись у Ернеста Доусона[5 - Ернест Доусон (1867–1900) – англiйський поет.], сторiнка сiмдесят дев’ята – в тоненькiй книжечцi рiденьких вiршiв, що ними мастять вiвсяну кашу паннам, ув’язненим у пансiонi Мiлза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, едине, що може зм’якшити i влагiднити мое кровожерне серце, – це «Молитва дiви». Слухай на всi вуха, поки я не пообгризав iх тобi дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога iстото там, пiд фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву дiви»?

Лут не встигла належно вiдповiсти, бо ii товаришки радiсно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт.

– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!

– Вiдпусти цю дiву! – грiзно наказав Берт.

– А ти хто? – спитав Форест.

– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгiй.

– Ну, тодi я твiй дракон, – покiрливо, як годилося, вiдмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другоi я не маю.

– Зiгни йому голову! – вимагали всi три дiвчини.

– Стривайте, дiви, я вас благаю! – вiдповiв Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власнiй пащi, хай вiн подавиться мною. А поки вiн давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекраснi панни, втiкайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Захiдне Сакраменто поглинуть морськi хвилi й велетенськi риби.

– Зiтни йому голову! – хором проспiвали трое дiвчат.