Дочка снігів

Шостий сидiв коло них, мов громом прибитий, на очах нi сльозинки. А за яких десять крокiв вiд них безупинним потоком котилося життя, i Фрона, замiшавшись у цей потiк, рушила далi.

Темнi гори, вкритi ялиновим лiсом, насувались аж до рiчища Даi, i волога земля, що нiколи не бачила сонячного промiння, пiд ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тодi люди протоптували iншу стежку. І тих стежок скрiзь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловiка, що безтурботно лежав боком у болотi, розкинувши ноги.

Одну руку йому притисло до землi вагою його власного тiла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокiйне. Побачивши Фрону, вiн одразу зрадiв, i в очах йому заграла посмiшка.

– Ну те й довго ви барилися! – звернувся вiн до неi. – Я вже тут вас цiлу годину дожидаю.

– Отож-бо, – казав вiн далi, коли Фрона нагнулася над ним. – Вiдстебнiть ременя. От каторжна пряжка! Я нiяк не мiг до неi дiстатись.

– Ви не забилися? – запитала Фрона.

Вiн скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.

– Нi! Цiлий, мов новенький долар! Спасибi вам. Навiть не вдарився. – Вiн випростався i обтер бруднi руки об гiлки найближчоi ялини. – Завжди менi не щастить! Зате хоч добре вiддихав, так що нiчого нарiкати. Бачте, я спiткнувся об корiнь та й простягся. Лежу, як мала дитина, не пiдведусь нiяк. А все та пряжка: не дiстану до неi, та й годi! Цiлу годину пролежав. Бо люди всi беруться нижньою стежкою.

– Чом же ви не гукнули нiкого?

– Щоб хтось лiз до мене на гору сюди? Вони й так потомились, аж падають.

Нi, це вже пробачте. Нiчого ж такого важливого не трапилось! Коли б хто примусив мене дертися до нього на гору тiльки через те, що вiн спiткнувся, я, певне дiло, витяг би його з болота, але потiм втовкмачив би знову туди, ще й не раз. Врештi я був певний, що як-не-як, а хтось таки надiйде.

– Е, то ви таки молодчага! – гукнула Фрона, згадавши слова Дела Бiшопа. – Для цiеi краiни ви придатнi.

– А так, – вiдповiв вiн, закинувши на плечi клунок та бадьоро вирушаючи в дорогу. – Добре я одначе вiддихав.

Стежка через болото прикро спускалася до рiчки. Пiнява вода, шумуючи, обмивала струнку сосну, що лежала впоперек рiчки замiсть кладки. Гнучкий стовбур пiд тиском течii ритмiчно погойдувався, а ноги носiiв, що ним перейшли, вигладили його змиту водою поверхню. Перед Фроною було вiсiмдесят футiв дуже небезпечного шляху.