Білий зуб

А ось у темнi закутки лiгва нiхто з них не лiз. Вони тяглися до свiтла, мов квiти. Хiмiчнi життевi процеси в них потребували свiтла як умови для iснування, i iхнi крихiтнi тiла слiпо повзли до нього, як вусики виноградноi лози, не роздумуючи, iнстинктивно. Пiзнiше, коли в кожному з них прокинулися своерiднi пориви й свiдомi бажання, потяг до свiтла тiльки збiльшився. Мати гнала iх вiд виходу, а вони безперестанку лiзли й лiзли до нього.

Тодi сiре вовченя довiдалося, що в його матерi е не тiльки ласкавий м’який язик.

Уперто лiзучи до свiтла, воно познайомилося з ii носом, яким вона давала йому прочуханки, i з лапою, що швидким спритним ударом умiла притиснути його до землi i перекотити в куток. Так воно вперше пiзнало бiль i невдовзi навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось вiд удару i тiкало. Це вже були свiдомi його вчинки, наслiдки його перших висновкiв. Спочатку воно iнстинктивно уникало болю, так само як i повзло до свiтла. А згодом воно рятувалося вiд болю вже тому, що знало бiль.

Сiре вовченя уродилося люте. Такi ж росли його брати i сестри. Та iнакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м’ясожерiв. Його батько й мати живилися самим лише м’ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м’яса, i дарма, що воно прожило на свiтi якийсь там мiсяць i тiльки тиждень тому розплющило очi, а вже й само iло м’ясо, напiвперетравлене й виригнуте вовчицею для п’ятьох вовченят, що вже попiдростали i тепер не могли наiстися ii молоком.

З цiлого виводка сiре вовченя було найлихiше. Своiм гарчанням воно заглушало гарчання своiх братiв i сестер, i напади лютi були в нього страшнi. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землi братiв. Перше почало хапати iх за вухо i, тягаючи по печерi, сердито гарчало крiзь зцiпленi зуби. І, звiсно, матерi, занепокоенiй, що вовченята раз-у-раз лiзуть до виходу з лiгва, найбiльше доводилось морочитися з сiрим.

З кожною дниною сiре вовченя гострiше вiдчувало чари свiтла. Воно раз-у-раз пускалося в мандри на цiлий ярд до виходу, i завжди мати вiдтягала його назад. Воно не знало, що то був вихiд. Воно взагалi нiчого не знало про виходи з одного мiсця в друге. Воно не знало нiякого iншого мiсця, крiм свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихiд з печери був лише стiною – стiною свiтла. На його крихiтнiй землi ця стiна була сонцем.