Білий зуб

Та ще не знати, на чийому боцi була б перемога, коли б на пiдмогу старому вожаковi не приспiв молодший. Обидва насiли на зухвалого трилiтка й вирiшили знищити його. У бiдолаху вп’ялися нещаднi iкла його колишнiх друзiв. Забутi були тi днi, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпiли голод. Усе це було в минулому. Тепер iх захопило кохання, ще жорстокiше й страшнiше, нiж жадоба поживи.

Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сидiла з задоволеним виглядом на заднiх лапах i чекала. Їй було навiть приемно.

Це ж був ii день – що бувае нечасто, – коли шерсть у самцiв наiжуеться, дзвiнко клацають iкла i рвуть живе тiло, – i все це тiльки заради того, щоб здобути ii.

І вперше змагаючись за кохання, вiдважний трилiток вiддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сидiла на снiгу й посмiхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий i в боротьбi i в коханнi. Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечi. Глянувши единим своiм оком на його шию, старий влучив слушний момент.

Вiн кинувся на суперника i вп’явся в нього зубами. Вiн зробив страшну, глибоку рану аж до великоi горловоi жили й перегриз ii. Тодi вiдскочив геть.

Молодший вожак несамовито заревiв, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров’ю i жахливо хрипучи, вiн метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього пiдiгнулися, свiтло згасло в очах, стрибки й удари слабiшали i слабiшали.

А вовчиця все сидiла й усмiхалася, iй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такi були закони кохання в пустелi.

Серед природи трагедiя статi – це трагедiя для тих, хто гине. Для того ж, хто виживае, це не трагедiя, а перемога й здiйснення бажань.

Коли молодший вожак повалився на снiг i завмер, Одноокий попрямував до вовчицi. У рухах його вчувалася i радiсть i тривога. Вiн сподiвався грубого вiдпору i був украй здивований, що вона не вiдштовхнула його гнiвним вискалом зубiв. Уперше вона зустрiла його ласкаво. Обнюхалася з ним i навiть зволила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя.

І вiн, зневаживши свою сивину i великий досвiд, теж перетворився на вовченя, може, навiть ще дурнiше, нiж вовчиця.

Уже були забутi подоланi суперники i кров’ю на снiгу написана повiсть. Усе було забуто. Тiльки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собi рани. І тодi паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кiгтi судорожно вп’ялися в снiг. Здавалося, вiн зараз стрибне на ворога.