Буйний День

А вже потiм йому малювалися перед очима пiдхожi мiсця для пароплавних пристаней, тартакiв, складiв i всього того, що конче мусить бути в копальняному селищi на Далекiй Пiвночi. Проте це було тiльки рямцями для чогось iншого, бiльшого, для скаженоi азартноi гри. У цьому селищi, витвореному його уявою, i на вулицях, i в будiвлях, i в людських стосунках – скрiзь аж кишiли щасливi пагоди. То був нiби велетенський стiл для гри, в якiй стеля – тiльки небо: теплий пiвдень з одного i пiвнiчне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконi така ще й не снилась нiкому, i вiн, Буйний День, сподiвався урвати свою пайку.

А поки що не було нiчого, крiм прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покерi вiн ставив останню свою унцiю, маючи на руках добру гру, так тепер вiн ставив на карту й свое життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутне держить про запас для нього великi розсипища на Горiшнiй рiчцi.

Отож вiн iз трьома товаришами, iз собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снiгову пустелю, де нiщо не порушувало нескiнченноi тишi: анi людський голос, анi стукiт сокири, анi далекий пострiл iз рушницi.

Самi лише вони ледве помiтними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгомiння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лiд, на нiч отаборювались у снiгу, i iхнi собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, укритими намороззю клубками, спали недалеко вiд них, а поруч стримiли, чаткнутi в снiг, чотири пари лижв.

Анi признаки iнших людей вони не бачили, тiльки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг iз води й пiдняв на невеликий помiст. Поминаючи того човна, вони мимоволi подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на iндiянське таборище. Та самих iндiян не було, вони, напевне, пiшли за лосячими табунами до верхорiччя Стюарту. Аж на двiстi миль вiдбившись вiд Юкону, Буйний День iз товаришами нарештi добулися до тих мiлизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо.

Там вони отаборилися надовго, зробили високий помiст, щоб заховати харчi вiд собак, i заходилися працювати. Щоб дiстатися до нарiнку, iм треба було, насамперед, дробити крижану кору.

Почалося просте й суворе життя. Поснiдавши, з першим променем свiтанку вони йшли на роботу. Як насувалась нiч, верталися в табiр, готували вечерю, сидiли, позiхаючи, iз цигарками в ротi бiля вогню, тодi закутувались у хутрянi укривала й засинали.