Буйний День

Це була давня вiковiчна брехня Життя, що само себе обдурюе, вiрить у свое безсмертя й незнищеннiсть, у свое призначення вчинити щось бiльше, нiж iншi, й осягти все, до чого прагнеш.

Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бiк, доки не перестала паморочитись голова, i тодi знов запросив усiх випити. Але тепер усi одностайно запротестували. Нiхто вже не хотiв приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всiм звичаям i доброму глуздовi. Звiсно, це робилось по-товариському, вiд щирого серця, але ж треба й мiру знати! Цей раз, за всiма законами, платити мае Бен Девiс, то нехай вiн i платить.

І взагалi все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дае добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскравi й крутi, були зустрiнутi гучними оплесками.

Буйний День усмiхнувся, пiдiйшов до столу з рулеткою й купив собi пачку жовтих марок. За десять хвилин йому вже вiдважили золотого пiску на двi тисячi доларiв, i вiн зсипав його в свою торбинку, а що не помiстилося – в другу.

Дрiбничка, талан ледь моргнув йому, а все ж то був талан, i дух йому пiднявся ще вище. Вiн живе, i цей вечiр належить йому!

– Гадаю, що тепер платить, хто виграв? – спитав вiн своiх доброзичливцiв.

Вони мусили погодитись. Коли Буйний День загнуздував життя й стискав його острогами, годi було йому суперечити.

О першiй годинi вiн побачив, що Ілайджа Девiс, Генрi Фiн та Джо Гайне пропихаються до дверей.

Буйний День перейняв iх.

– Це куди? – спитав вiн, тягнучи iх назад до прилавка.

– Спати! – вiдповiв Девiс, худорлявий чоловiк, що вiчно жував тютюн. Родом вiн був iз Новоi Англii i единий iз цiлоi сiм’i мав рiшучу й смiливу вдачу та вiдгукнувся на поклик Заходу, що долинув до нього через лiси й прерii.

– Треба виспатись, – додав Гайне, нiби виправдовуючись. – Узавтра рано ми виряджаемось.

Та Буйний День не пускав iх.

– Виряджаетесь? Куди? Що вас сполошило?

– Нiщо не сполошило, – пояснив Девiс, – а тiльки ми надумали звiдати, чи правду тобi каже твое серце.

Пiдемо в Горiшню Краiну. Може, й ти до нас пристанеш?

– А далебi, пристану, – потвердив Буйний День.

Запитавши жартома, Ілайджа пустив ту вiдповiдь повз вуха.

– Ми хочемо спробувати щастя на Стюартi, – казав вiн далi. – Ель-Майо казав менi, що як спускався вперше рiчкою, то бачив непоганi мiлизни. Ми й хочемо, поки рiчка замерзла, поколупатись там.