Буйний День

Індiянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлi, миски, вiдра, одiж, а всю нiчого не варту пошту взято. Зоставили собi тiльки по одному укриваловi, сокиру, вiдро та мiзерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячiй водi. Навiть рушницю з набоями покинули.

Так пройшли вони двiстi миль до Селкiрка. Ішли з раннього ранку до пiзньоi ночi. Час, потрiбний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили рiденьку борошняну бовтанку та розiгрiвали над вогнем сало, настромлене на паличку.

Вранцi вставали ще поночi, мовчки завдавали собi на плечi мiшки, поправляли шлейки й рушали далi.

Останнi десять миль до Селкiрка Буйний День пустив iндiянина вперед i мусив його пiдганяти, бо iнакше цей привид iз глибоко запалими очима й ямкуватими щоками лiг би й заснув на дорозi або покинув би свого мiшка з поштою.

У Селкiрку чекав на них старий запряг.

Того самого дня здорових собак, що добре вiдпочили, запряжено в санки, i Буйний День рушив далi. Знов вiн то протоптував лижвами стежку, то йшов бiля стерновоi жердини, чергуючись з iндiянином iз Ле-Баржу, що згодився з ним пiти.

Буйний День на два днi вiдставав вiд свого розкладу, i снiгопади та забивна дорога не давали йому надолужити iх аж до Сороковоi Милi. Там ураз вияснилось, i можна було знову сподiватися сильного морозу. Вiн вирiшив ризикнути й покинув частину припасiв та собачого харчу.

На Сороковiй Милi тiльки головами хитали: якоi-то вiн заспiвае, коли знову снiг пiде?

– Буде мороз, лютий мороз! – весело засмiявся Буйний День i погнав собак.

За ту зиму мiж Серкл-Сiтi та Сороковою Милею проiхало чимало санок, i дорога була добре втерта. Мороз узяв справдi й щодалi дужчав. До Серкл-Сiтi лишалось усього якихось двiстi миль. Індiянин iз Ле-Баржу був молодий, гордий i самовпевнений, але не дуже досвiдчений. Напочатку вiн радий був iти такою швидкою ходою, як i Буйний День, i вже навiть тiшився думкою, що заморить бiлого.

Першi сто миль вiн стежив за Буйним Днем, сподiваючись запримiтити хоч якi-небудь ознаки втоми, i дивувався, що iх нема. На другiй сотнi миль вiн вiдчув iх у собi, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далi й далi, або бiг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летiли гладенькою дорогою.