Буйний День

Уже вдень перед самим носом у собак перебiгла дорогу рись i заховалась у бiлому вiд снiгу лiсi. У собаках прокинувся первiсний мисливський iнстинкт. Голосно завивши, як зграя, що бiжить за звiром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбiк, навздогiн за риссю. Буйний День загорлав на них i, сiпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий снiг. Тодi собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, i запряг знову спокiйно бiг уперед утертою дорогою. Та рись була едина ознака життя за цi два днi, але й вона, нечутно проскочивши на своiх оксамитових лапах i раптом зникнувши, здалась радше привидом.

Опiвднi сонце визирнуло з-за обрiю. Вони спинилися i розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кiлька кавалкiв заморожених варених бобiв. Розiгрiвши iх на сковородi, вони попоiли. Кави не було. Такоi розкошi серед буйного дня Гарнiш собi не дозволяв. Голоднi собаки перестали гризтись i пожадливо дивились на iжу. По фунтовi сушеноi риби iм давали ввечерi, а доти вони мусили працювати натщесерце.

Мороз не пересiдався. Тiльки залiзнi люди важились iхати далi по такому холодi. Буйний День i Кама були найкращi з кращих у своiх расах. Але Кама вiдчував, що його напарник за нього дужчий, i вiд першого дня був певен, що не зiйде з ним. Не те щоб вiн умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнiшева перевага; вiн ставився до нього мало не побожно. Сам стоiчно терплячий, мовчазний, гордий своею фiзичною силою й вiдвагою, вiн бачив усi цi прикмети, втiленi досконало у своему бiлому товаришевi, що переважав його в усьому вартому шани.

То була людина богорiвна, i не мiг Кама не ставитися до неi побожно, дарма що нiчим цього не показував.

«Не диво, що бiла раса перемагае, – такi були його думки, – коли вона народжуе таких людей. Чи ж до снаги iндiяниновi змагатися з цим завзятим витривалим порiддям? Навiть iндiяни не пустилися б у дорогу по такiй холоднечi, а iхня ж мудрiсть – це мудрiсть тисяч поколiнь.

І ось цей Буйний День, цей вихiдець iз теплого пiвдня, виявляеться дужчий, витривалiший за них. Вiн тiльки глузуе з iхнiх страхiв i йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Вiн думае, що всi шiстдесят днiв проходитиме по тридцять три милi. Але пождiм, якоi-то вiн заспiвае, коли впаде снiг i завалить дорогу або коли доведеться йти попiд берегом пiдталою кригою!»

А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись.