Буйний День

Набравши повнi жменi снiгу, вiн почав ним розтирати Олафовi лице й вуха i запихати за комiр.

– Ну, я не кволiший за тебе, Буйний Дню, – бубонiв, зводячись на ноги, Олаф, – але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!

Француз Луi був останнiй iз п’ятьох; те, що вiн бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину вiн кружляв i вивертався вiд Буйного Дня. Потiм вони зiтнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, i жоден не мiг подужати другого. Аж ось, як розгорiлася цiкавiсть глядачiв, Буйний День ужив одного зi своiх блискавичних викрутiв: натиснув у iнший бiк, уклавши в той рух усю вибухову силу своiх м’язiв, i враз Луi, хоча й опираючись так, що аж кiстки йому трiщали, поволi став злягати горiлиць у снiг.

– Хто виграв, той частуе! – гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бiгцем подався до «Тiволi». – Гей, хутчiше всi сюди, на гостини до зеленого змiя!

Усi вишикувались довгою лавою бiля прилавка, декуди по двое й по трое, i тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворi було шiстдесят градусiв пiд нулем.

Бетлс, сам один iз найуславленiших своею вiдвагою й завзяттям старожитцiв, урвав п’яницьку пiсню про сiк сасафрас i пiшов, заточуючись, привiтати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, i вiн урочисто, як справжнiй оратор, зняв голос:

– Чуете, хлопцi! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своiм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Вiн увесь вiд мокасинiв до голови щире золото найвищоi проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Вiн був хлоп’я, зовсiм хлоп’я, коли прийшов у цей край.

Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.

– За тих добрих давнiх часiв, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконi, нам iз неба не ллялася юшка, i зайти пообiдати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як крiль на рiчцi скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущi!

Цi його переплутанi слова зустрiнуто вибухом реготу.