Дилогія. Серед темної ночі

На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…

Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi – спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаеш, надзираеть за изданiем».

Тодi збалакались за мужикiв, i писар iх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годовоi плати, треба писаревi i за кожну роботу – чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що – окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…

Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:

– Ну, знаеш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман тому був дуже радий.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав «так собi постороннiй доход» «не значительно большим». Гостей стрiла писарка – молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.

– Улясю, – сказав весело писар, – давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!

– Буде й добре, буде й швидко! – смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.

Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.

– Доброхотное даянiе? – спитав, пiдморгнувши, врядник.

– З капосного Омелька, – вiдказав господар, – нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

– Всяко даямiе благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, – порадив урядник.

– Істинноi – згодився писар.

Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.

– А чи дома хазяiн? – почувся звiдти товстий голос.

– А, Михайло Григорович? – Сказав писар. – Ідiть! – Ідiть! Дома! – І вiн одчинив дверi.

У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяi почапли садовити його за стiл.