Сьогодні я бачила…

Навiщо стiльки i такого великого?

Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, ii зачаровують творiння велетiв, i виникае потаемне бажання мати велику душу, щоб i собi витворити щось велике.

Таемниця велетiв криеться в зернятi велета. Це зерня проростае в людинi, а вiдтак буйно розростаеться зелом, у тiнi якого виростають найвидатнiшi творiння, якi знало i знатиме людство.

Сьогоднi я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готовi ми прийняти цей виклик?

…Мою сучасницю

Сьогоднi я бачила мою сучасницю.

Цього року я придивлялася до неi пильнiше, нiж зазвичай. І все-таки я ii не бачу…

На кожнiм кроцi я зустрiчаю жiнок, якi означують себе через «протести». Вони нарiкають на свое поневолення чоловiком або славлять цей стан рабства; вимагають бiльшоi свободи дii або волають про захист, якого давно позбавленi. Я бачу жiнок, якi намагаються якомога бiльше оголитися, щоб випнути свое жiноче ество, – чи не едине, що iх вирiзняе.

Бачу й iнших, що приховують, – не з сором’язливостi, а через поганий смак, – усе те, чим iх обдарувала природа. Бачу жiнок, так причесаних i розчепурених, що вони нагадують ляльок-марiонеток, а поруч iз ними – iнших, що тiльки чули про «чистоту» i «ошатнiсть». Є такi, що навчилися роблено всмiхатись i завчено манiритися, вочевидь демонструючи свою нещирiсть. Але е й завжди невдоволенi й свавiльнi, горластi й сварливi, якi вважають, що цiлий свiт мае залежати вiд iхнього поганого гумору.

Але за всiм тим видно розгубленiсть, бо вони самi не знають, чого хочуть. Головне для них – будь-що привернути до себе увагу.

Втiм, увагу слiд завойовувати i здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердiстю i певнiстю, на що жiнка, як одна з двох полярностей природи, мае цiлковите право.

Не варто виокремлювати проблему сьогочасноi жiнки, хай то року цього чи якого iншого, адже вона пов’язана з усiм циклом зневажання звичаiв i традицiй, невиправданого розриву з минулим та його досвiдченнями, що, принаймнi, може дати тверде опертя для нових набуткiв.

Жiнка мала б лiпше за iнших знати, що таке iсторiя, адже жiнка – це сама iсторiя, а вiдтак пробувае в часi, в його плинi, залишаючи на цьому шляху глибокi слiди. Час жiнцi не ворог. Навпаки. Час не старить жiнку, а увiчнюе ii, дае iй снагу до життя i проектуе ii у вiчножiноче, що завжди надихало всiх митцiв. Час та iсторiя теж показують нам жiнок – вже не року цього чи якого iншого.