Проект «Україна». Австрійська Галичина

Мiф «польського» Львова, що викристалiзувався до Другоi свiтовоi вiйни, мае кiлька форм.

Одну з них можна назвати «мiлiтарною». Вона опираеться на образ «завжди вiрного» мiста-воiна – фортецi, що захищае «цивiлiзований Захiд» вiд «Дикого Сходу». Їi складовою став стереотип «оборонцiв Львова», елементом якого, у свою чергу, була мiфологiя «львiвських дiтей». У цьому планi Львiв асоцiювався з ареною украiнсько-польського протистояння наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни i цвинтарем «орлят». Це уявлення про мiсто дiстало свiй вираз як на рiвнi поетики та риторики художнiх текстiв (М.

Гемар, К. Макушинський), так i в мовi живопису (В. Коссак) та монументальноi архiтектури (Р. Індрух). Ще один рiзновид польського мiфу Львова поеднуе в собi два компоненти. Це ностальгiя за «добрими австрiйськими часами» та гумористичний образ «дуже приемного та веселого мiста», де майже усi один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрi знаходиться уявлення про iдеальний Львiв, ознаками якого е, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Кракiвський», «Атлас», «Козьол», «Імперiал»), льокалi («Телiчкова», «Сковрона»), а з iншого – академiчнi заклади (Полiтехнiка, Унiверситет, Академiя Ветеринарноi медицини, Вища Економiчна школа), де працюють видатнi фахiвцi та вчиться дуже здiбна i безтурботна молодь. До того ж, Львiв – осiдок трьох архiепископiв, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» перiод час мiф австрiйського Львова мiстив також ностальгiю за «давнiм порядком». Його втiленням був ерудований, педантичний i виконавський iнтелiгент (урядовець, юрист, вчитель) i ширше – представник суспiльноi елiти «австрiйського зразка». Звiдси – й сюжетнi лiнii, що намагаються «спорiднити» польський Львiв з габсбурзьким Вiднем. Одним з показових е образ львiвського костелу Св. Єлизавети: i через пряме апелювання до трагiчних моментiв у життi iмператорськоi родини (а також мiфологii «доброго цiсаря Франца Йосифа»), i через складнi асоцiацii, що пов’язують львiвський храм з вiденською «Штефанскiрхе» (Є. Янiцький). Мiф «щасливого Львова» опирався на уявлення про iнтелiгента, який легко сприймае життя, займаеться спортом тощо, а також на образи «пересiчних» мешканцiв мiста, якi супроводять його iснування (вiд «бельферiв» та «шимонiв» до перекупок i жебракiв) (С. Лясковницький, К. Шлеен). Пiзнiше стереотип львiв’янина-iнтелiгента зливався з образами низовоi культури до- та мiжвоенного Львова.