Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Менi аж смiшно думати: «твое весiлля», «твоi дружки», коли подумаю, що все-таки ти i Пуцик, i Путiльда. Але ж правда, що ти i Лiлея, ще й навiть лiлейная. Се дуже важно i поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцiлую – будь веселе i щасливе, i «легкомисленне» (се головне!)…

А вулицi шалiли, а в них, як у казанi, кипiло, сипалось конфетi, з вiкон у дiл, з долу у вiкна летiли serpanta, цiлi балкони були обкрученi цими паперовими стрiчками. В ресторанах нiде повернутись, грала музика, публiка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, пiдскакувала на стiльцях – мiсця не було.

Через голови, понад столами, летять serpanta i обкручують танцюючi пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими вiялами, сиплють конфетi.

Одна паперова стрiчка зачепилась за мою коляску – i ми празникували.

…На однiй лiсовiй станцii, сховавшись од мороку ночi, коло лiхтаря сидiло трое: два жандарми i третiй, видно, студент – упiзнала по синiй околицi кашкета. Поiзд ковтнув i його – безiменного, i iх – жандармiв.

Лiси летiли безкраi за вiкном, сну не було, моторошнiсть оповила душу: чи Ти мене впiзнаеш:

Се нiчого, що Ти не обiймав мене нiколи, се байдуже, що мiж нами не було i спогаду про поцiлунки. О, я пiду до Тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв! Тiльки з Тобою я не сама, тiльки з Тобою я не на чужинi. Тiльки Ти вмiеш рятувати мене вiд самоi себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здiймеш своею тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить менi душу, Ти проженеш променем Твоiх блискучих очей.

Ой, у тривких до життя людей таких очей не бувае! Се очi з iншоi краiни…

Ми гуляли втрьох в унiверситетському саду – Ти, Вiра Крижанiвська i я. Пiсля повороту з Берлiна я свiт сприймала якось наче наново роджена, жартувала, смiялась. Із собору виходила пара – вiн, молодий красень, певно студент, i молода в бiлiй фатi – пiсля вiнчання.

Ця пара спонукала Тебе i Вiру Крижанiвську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати ii було нестерпно тяжко.

Рухи Вiри Крижанiвськоi були схожi до тоi чарiвноi, трошки сталевоi грацii, яку мае, на мою гадку, тонка iспанська шпага. Вiд ii «королiвських» жестiв маленька постать наче виростала i поважнiла. І голос ii при тому ставав одважним i гордим.

Я вiдчувала, що в пiдтекстi цiеi розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спецiально для Тебе вона викладала своi погляди на шлюб аж надто прозаiзовано i суворо.