Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Бо тiльки у мiстi Украiна дiсталася незалежностi, хоча все ще терзають ii правiчнi комплекси i витае погроза смертю за вiдрив од землi. Але ж нi, на Землi стоiть Драч з побратимами. І ворожить, i творить ii Долю. Вiн поет, е Слово його, е мрiя й надiя, котрою вiн так щедро надiлив нас. І е Украiна, i вона буде, допоки в нiй народжуватимуться поети, творцi особистiших галактик – саме з них виформовуеться колективна особистiсть Нацii.

Сергiй Тримбач

Криниця для спраглих

Натомiсть епiграфа

«І тодi той, хто принiс отруту, став обмацувати його ступнi й гомiлки, а потiм запитав, чи вiн вiдчувае iх.

Сократ вiдповiв:

– Нi.

Потiм служник взявся обмацувати Сократовi литки i поступово обмацував його все вище i вище, знаками пояснюючи нам, що Сократ холоднiе i костенiе.

Сократ теж вiдчув це i сказав, що, як тiльки холод сягне серця, всьому буде кiнець.

Коли черевна порожнина Сократа вже захолола, вiн раптом вiдкрив лице, що весь час було заслоненим, i проказав своi останнi слова:

– Крiтоне, я винен Асклепiевi пiвня.

– Добре, з цим буде полагоджено, – сказав Крiтон. – Не хотiв би ти ще чого-небудь?

На це запитання вiдповiдi вже не було. Однак за деякий час Сократ поворухнувся. Прислужник розкрив Сократа, i ми побачили, що очi його застигли. Тодi Крiтон закрив йому вуста й очi.

Таким був скiн нашого друга, людини, що, по-моему, була найученiшою, найсправедливiшою i найкращою з тих, кого я спiзнав».

    Платон

Ювiлей наодинцi

Ой стояла там криниця – безодня,

Текла вода та й iзо дна холодна.

У нього були ще мiцнi, беручкi руки – вони не дрижали навiть пiсля потогiнного дня в кам’яному кар’ерi, навiть пiсля п’ятоi чарки густоi i терпкуватоi слив’янки, тiльки жили так переплелись на них, так вигорбились синюватими здухвинами, що вiн наче соромився своiх рук на людях, бо, не признаючись собi самому, ховав iх пiд звисаючу церату чи бахрому скатерки.

Вiд онуки своiх рук вiн не ховав.

Левковi сьогоднi виповнилось рiвнiсiнько сiмдесят лiт, а нiхто про це не знав. Дiд так дмухнув на паруюче молоко, нiби перед ним стояло принаймнi цiле вiдро, а не пощерблена бiла чашка, дiд очiкував, доки схолоне гаряча, посилана брижами од його дмухання нiжно-золотиста шкiрка, а чашка ледве витримувала кощавi лабети пальцiв.

Так, вiд онуки вiн не ховав своiх просмалених спекотою, випалених морозом добрих рук гончара i вшивальника.