Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Наш татарин-вiзник заховався од нас за камiнням i витягував свою монотонну пiсню так скорботно i протяжно, що менi стало моторошно…

… Поiзд рвався крiзь нiч, крiзь станцii i полустанки, я не могла заснути, дощ зi снiгом перiщив у вiкно, крiзь ритми колiс рвався мiй голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

Твоi листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мiй бiдний, зiв’ялий квiте! Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю. І нiщо так не вражае тепер мого серця, як сii пахощi, тонко, легко, але невiдпорно нагадують вони менi про те, що мое серце вiщуе i чому я вiрити не хочу, не можу.

Мiй друже, мiй любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю iнше життя?

…Один справжнiй трiумф пережила я тодi. Сталося це в так званому Лiтературно-артистичному товариствi на Рогнединськiй вулицi. Вiдзначали столiття з часу виходу в свiт «Енеiди» І. П. Котляревського й одночасно цим вiдзначали столiття новоi украiнськоi лiтератури. У доволi просторiй, але низькiй i задушливiй залi товариства людей набилося вкрай.

Вже наприкiнцi вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як вiн блискуче володiе рецитованим словом, але це було до всього ще i МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тiльки голос свого серця. Ти був поруч.

У кожного люду, у кожнiй краiнi

Живе такий спогад, що в його давнинi

Були золотii вiки.

Як пiсня i слово були у шанобi

В мiцних сього свiту; не тiльки на гробi

Складались поетам вiнки…

…Богам були рiвнi спiвцi-лавреати

І гордо носили коштовнii шати

У панськiм магнатськiм гуртi;

Цвiли в них i лаври, i квiти барвистi,

І навiть терни iх були позлотистi,

Кайдани – i тi золотi!

Так… В кожнiй краiнi е спогади раю!

Нема тiльки в тебе iх, рiдний мiй краю!

Були й за гетьманiв спiвцi:

З них деякi вiчнii спiви зложили.

А як iх наймення? І де iх могили,

Щоб скласти хоч пiзнi вiнцi?!

Тi вiчнi пiснi, тi единii спадки

Взяли собi другi поети-нащадки

І батькiвським шляхом пiшли:

Нiхто iх не брав пiд свою оборону,

Нiхто не спускався з найвищого трону,

Щоб iм удiляти хвали.

Чоло не вiнчали лавровii вiти,

Тернiв не скрашали нi злото, нi квiти,

Страждали спiвцi в самотi;

На них не сiяли жупани-лудани,

Коли ж на руках iх дзвенiли кайдани,

То вже не були золотi…

Буря оплескiв вибухнула в залi, перекочуючись з краю в край бурунами. Вiкна дзвенiли од тоi бурi.