Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Нiколи й нiде я не почувала, як тяжко носити кайдани i як дуже ярмо намулило менi шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такi години тяжкоi, гарячоi, гiркоi туги, як там, у вiльнiшому краю. Знаете, менi не раз видавалось, що на руках i на шиi у мене видно червонi слiди, натертi кайданами та ярмом неволi, що всi бачать тii слiди, i менi соромно за себе перед вiльним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце i думка вiльнi, може, вiльнiшi, нiж у тих людей. Тим-то менi так гiрко, i тяжко, i сором.

Ми довго зоставались на морi. Вже й смеркання згасло i темна нiч розкинула свое шатро над морем.

– Темна нiч – зараз море горiтиме, – сказав Ти.

І справдi, за стерном затремтiла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти менi дарував сьогоднi вiдомий феномен фосфоресценцii моря. Моя душа горiла так само – я вже свiдомо прагнула невiдворотностi.

Я набрала рукою води, пiдкинула вгору – i блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфiни плескались, збивали на чорнiй водi гейзери свiтла.

– Ви менi – море, а я вам – гори, – сказала вранцi. Найняли вiзника i поiхали на Ай-Петрi. Спочатку минули мiсто. Море вже не було вчорашнiм, воно вже не свiтилось, не грало, не переливалось. Розгнiвана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старi черевики й усякi злиднi людськi – вчорашня гармонiя палаючого моря розбилась.

Сергiй. Я не сиджу в тюрмi, як вони, менi не розбито голову прикладом, не розпорото живiт штиком, не прострелено груди кулею, мене навiть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

Леся. Ну що се ви справдi! Що за самобичування?! Без самогризiння i самоiдства: вже i життя немае, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

Я помiтила, що вiзник бiльше слухав нас, анiж спiвав. Прикусила язик.

«Баришнi з татарами» зустрiчались нам раз по раз. Наш вiзник-татарин насмiшкувато щось говорив до своiх одноплемiнникiв, тi одбувались одним-двома словами.

Сергiй. Неврастенiя. Авжеж, неврастенiя. Я навiть чую типовий бiль у потилицi, шиi та межи плечима, а в тiм’я мов щось пече.

Леся. Се ж i е перевтома, звичайна перевтома вiд думок, вiд монотонностi ялтинського життя i вiд нервовостi.