Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Хрест на горбi блиском кам’яним пронизуе.

X

Як дiда Івана сини з Іванихою остаточно на Канаду переломали

Вечiр. Сидять двое синiв за столом, горбатяться в думах. Іваниха вечерю споряджае, на стiл подае. Сини розглядають мапу, сини грамотнi, Іван неграмотний, лише порекло вмiе виводити – сердиться, бурчить.

– Канада, Канада, прямо сказ напав.

Син менший припрошуе:

– До столу би йшли, на мапу би глянули.

Старий однiкуеться, сидить на лавi, там вечеряе:

– Був наймитом, а потiм вибув десять рокiв у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi ща не йде до трунку.

Іваниха одмовчуеться, дiд Іван допитуеться:

– Так вони тебе вже пiдiйшли цi два, пилили, пилили, аж перерубали, i ти вже – Канада.

Старший син напосiдаеться:

– Хто хоче наймитом пiсля вашоi голови бути, хто хоче переломаним ходити?

Менший син в’iдаеться в печiнки дiдовi:

– Ти наш тато, то й заведи нас до землi, а не до горба свого, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватися.

Старий Іван кидае кришки в рот.

– Грамотнi ви оба, письменнi, а я темний, та вже ви мене дотиснули, догризли мою старiсть – спродам все до кришки, най буде Канада.

Стара Іваниха аж рогач упустила, а в синових руках мапа трiсла.

XI

Як дiд Іван гостей iскликав, перед Канадою прощав, i який вiн мав туск у грудях

Гостей у Івана хата повнюща, газди i газдинi.

Хата гола – дiд спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий укiнцi мусив податися.

Гостей у Івана хата повна, спросив Іван цiле село.

Стояв перед гостями, тримав порцiю горiлки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.

Іван: Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте мене мали за газду, а мою – за газдиню…

Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв наперед себе i хитав головою, як би молитву говорив, i на кожне ii слово головою потакував. Схожий був у цю хвилю на великий камiнь, якого долiшня хвиля викарбутувала з води i поклала на берег, i стоiть вiн на березi, тяжкий i бездушний.

Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду, i сумуе, що не гнiтить його тягар води вiд вiкiв.

Отак Іван глядiв на людей, з якими прощався, як на утрачене щастя. Дивився Іван на людей, як той камiнь на воду.