Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Левко раптово звертае убiк, вода вихлюпуеться з вiдер. На нього зверху по нахиленiй площинi котиться величезне, з людський зрiст, яблуко, воно котиться повiльно i зменшуеться там, унизу, в мерехтливому кружалi води.

І заграли звивисто на круглих стiнах криницi вiдблиски, випурхнула з гнiзда в щiлинi ластiв’яча зграя, а Левко втомлено наближався до зяючого виходу з тунелю-криницi.

Ось вiн стоiть уже на землi, бiля цямрини, поставивши вiдра з водою на кленовi дошки, i одiгрiвае босi промерзлi ноги на теплiй землi.

Бiля криницi безмовно завмерли двi жiнки. Вони вдивляються в далеку лiнiю обрiю.

Одна з них – Соломiя, юна, золотоволоса, з ледь помiтним пилком вагiтностi на обличчi.

А друга – Марiя, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густiй косi i живою смутною злостинкою в очах.

Вилiтають iз криницi верескливi ластiвки, i стоiть вона, Левкова криниця, в зовсiм не знайомому мiсцi, оточена безлюдним полем, табунами лiтакiв i вологими бетонними плитами злiтних дорiг.

Лiтаки заждались. Вони неспокiйно стоять на своiх шасi з легких труб, вони схожi на величезний табун коней, що очiкуе свого заблукалого поводиря, – так чутливо стоять вони на заднiх, грацiозно-тонких i мiцних непропорцiйних кiнцiвках.

Легкий степовий вiтер ковзае по iх крилах. Металева обшивка ледь помiтно вiбруе, вигнутий гвинт травневого вихору кружляе з пилюкою на зеленiй стежцi.

Сивий Левко в бiлiй полотнянiй сорочцi, з пiджаком на руцi, босий, блукае мiж дивними алюмiнiевими птахами, поглядаючи, як на холодних заклепках тремтить, зриваючись, прозора роса.

Серед лiтакiв е й такi, якi щоденно перехрещують тiнями його город, i вiн поплескуе iх по обшивцi, нiби коня по крупу, та е й такi незнайомi обриси, якi не проростають у головi найхимернiшого генерального авiаконструктора – i Левко обходить iх боком, як обминають буйного жеребця, оберiгаючись його пружних заднiх нiг, що не знають промаху. І такi примхливi, розпросторенi крила, такий подовжений синiй фюзеляж може помiститись у мареннi колгоспного пенсiонера, улюблений син якого – льотчик-випробувач.

Розривае хмари маленький чорний лiтак – вiн щойно вийшов у пiке й знижуеться до аеродрому. Десь удалинi стихае його трагiчний посвист.

Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злiтна стежа.

Застиг в очiкуваннi старий, зiпершись лiктем на крило, завмерли бiля криницi жiнки.