Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Вона така гарна!

– Мiй син теж гарний! – невдало потiшав Левко невiстку й поперхнувся од незручностi…

Пiд грушею, пiд липою, в хатi, де навстiж розчиненi вiкна й дверi, де вологий нiчний вiтер вигулюе так привiтно i розмашисто, скрiзь – на лiжку, на тапчанi, просто на свiжозмащенiй глиною долiвцi, на запахущому сiнi, абияк накритому ряднами, – скрiзь спочивае родина, вперше i востанне в життi так одностайно зiбрана на батькiвськiй землi.

Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закiнчуеться химерним – не злим, фабричним, а добрим, сiльським – Мефiстофелем з дивною, власноi фантазii, iнкрустацiею.

І коли до нього, викликана маренням iз того свiту, пiдходить шiстнадцятилiтня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брiв, у бiлiй нiчнiй сорочцi, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дiтей, така ж юна й лукава, якою була пiввiку тому, i вiн, посипаний сивиною мужчина, веде ii до своiх синiв.

– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, нiби вчора нас посватали.

– Ще двое з фронту не повернулось, а двое – просто нiкудишнi.

Артем – електрозварник – з дружиною зiгнулися калачиками на широкiй койцi-розкладачцi.

– Цей менi миску привiз. Сiм рокiв тому як пообiцяв, а й досi не забув – пам’ятливий.

Сидiр Левкович iз Шуриком сплять на лiжку – батько в зеленiй смугастiй пiжамi з начальственим неспокоем збив простирадло з ноги, те едине простирадло в господi, котре йому, единому, простелила Оксана як заслуженому родичевi. Простирадло приберiгаеться в цiй господi для найбiльш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому ряднi сiльського виробу чи наштрикнути вночi випещене тiло об кляту кострицю, якоi баба не вибила як слiд об бительню.

– А Сидiр наш став тепер дуже хворобливий, ранiше вiн сюди не приiздив – часу не було, а як погнали його з партiйноi лiнii на профспiлкову, а звiдти аж на досаафiвську, – тiльки внески приймай та стрiляй з малокалiберки, – так вiн уперше за десять рокiв i батька побачив.

Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитуе, поправляючи фарбоване рядно на одному з синiв:

– А як же тобi ведеться?

– Менi якось незвично серед них: тепер вони нiби за мене дорослiшi, всi посмiюються надо мною, нiби я маленький.

– А це хто? Онучок? – запитуе Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зриваеться на ноги увi снi.

– Нi, це наш мiзинок, он родимка на щоцi, хiба не бачиш.