Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

З усiх привезених подарункiв старому, крiм вiдрiзу з чорноi шерстi i вузьких модних черевикiв, найбiльше припала до смаку велика алюмiнiева миска.

– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…

У розсохлi старi ворота влiтае блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величае Левко, звiздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борiдкою, i мiцно збитий з бульдогоподiбним обличчям слюсар за професiею i борець за покликанням флегматик Василь.

– Ну й чагарники ж розвiв, – простуе старий до щойно прибулих дiтей, та потiм, усмiхаючись, обминае iх i молодцювато поспiшае до машини, обережно мацае фарбу, тарабанить по товстому склi i хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.

– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано пiдходить Василь i обережно вiдтiсняе батька вiд багажника, показуючи йому ящик iз пляшками пива на задньому сидiннi.

– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобi допомогти, коли ти йому не допомагаеш, чемодани пiднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.

– Тату, ми самi вiдчинимо, – поспiшае на допомогу братовi кучерявий звiздар; усi забули про своi розпакованi валiзи, сини поскидали черевики за прикладом батька i босi товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумiлою поведiнкою Василя, намагаеться вiдчинити багажник – кнопка йому не пiддаеться.

– Ану, одчини! – наказуе вiн синовi.

Василь розводить руками, Максим смiеться. Оксана завмерла з чавунком картоплi в руках.

Левко злiсно грюкнув кришкою серед нiмоi тишi й помiтив за спинами то похилених, то насмiшкуватих синiв легеньку постать золотоволосоi Соломii – вона нiби свiтилася iзсередини й тихо всмiхалась тонкими вологими губами.

– І ти, доню, теж приiхала мене ховати? А де ж мiй син, де ж Івась? Як же вiн не побоявся таку гарну жiнку з такими телепнями одпроваджувати?

І золотиста жiноча голiвка опинилась у старого на грудях.

З Левкового двору виiздить машина. Дiд зачиняе ворота, трохи пiдiймаючи iх легшим, струхлявiлим краем, i заспокоюе жiнок, що залишилися, звертаючись до Соломii:

– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи.