Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Потiм носом човна розштовхуе очерет, лякае чутливу сiм’ю диких качок, витрушуе ятерi – карасi й верховодки сиплються в мiсячних блискавках на дно човна, що поволi розламуе мiсячну стежку.

– Ось i юшка буде на похоронi!

Левко звертаеться вже до риби чи до верби, а може, до самоi принишклоi нiчноi рiчки, що тихо поплюскуе в борти човна:

– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – i пробуе воду ногою. Вибирае плесо з пiсочком, ставить вiдро з рибою на землi, роздягаеться i, помiтивши одiрваного гудзика на спiднiх, злиться: – І скiльки вже нагадувати Оксанi: приший ти менi гудзика.

Ляпотiння води розноситься по тихих лугах.

І ось один iз рибалок тре дiдовi спину шовковистою зеленою травою. Дiд стоiть ледь зiгнувшись, задоволено крекче.

– Чого це, дiду, серед ночi? – допитуеться рибалка.

– Завтра в армiю пiду, – жартуе Левко. Потiм вдiляе кiлька карасiв рибалцi-невдасi зi свого вiдерця, береться за дужку й тягне за собою ятерi.

Скрикуе на призьбi пiд розложистим кленом пара, злякавшись бiлого дiда-сновиду.

Рипить корба в нiчнiй тишi, i завиванням на неi вiдгукуеться Кудла.

– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкуе у вiдповiдь. Босi ноги одхиляють молоденьке картоплиння i квасолиння. Дiдовi видно, як у сусiда за тином нiчну темiнь розпанахуе вогонь. Смалятина вдаряе у дiдовi нiздрi. Дармидон i Дармидониха вовтузяться коло свинi, перевертають ii з боку на бiк на обсмалених цеглинах.

Сусiди трохи переляканi – вони аж нiяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив iх удень десятою дорогою.

– Боже поможи вам, – несподiвано виплинуло у Левка.

– Спасибi, – здивовано Дармидон, одказуе що iз засученими рукавами пораеться коло вогню.

– Нiчого кабанчик, – знову вставляе Левко.

– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо вiдповiдае Дармидониха.

– Ну, я пiшов. – Дiд знову взявся за вiдро.

– Бувайте здоровi, – одказують здивованi вкрай поступливiстю i примирливiстю дiда Дармидони.

Дiд iде через картоплиння додому i на подвiр’i зi зла виливае воду з вiдер на гнойовище.

– Тьху тобi, зовсiм перевiвся, навiть вороговi дулi скласти не годен. Не iнакше, як помру сьогоднi…

І виплив у пам’ятi той день повоенного голодного року, коли Левкова Параска ледве дiсталася додому. І в тому спогадi так багато мiсця займав Дармидон.