Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

А де ж твiй Андрiй? А де ж твiй Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синiв? Ах ти, батько-мати-героiня! Так тобi й треба, розпусниковi, перелюбниковi, лiчокруповi!..

Скiльки ще вивергала б iз себе баба Маройка – невiдомо i самому Боговi, та раптом у невправних руках Скрекотня магнiтофон замiсть запису видав такi голоснi джазовi ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:

– Господи, i де в того сорому очi? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковiй греблi, щоб ти навiчно затявся, кричав би ти на похоронi своеi мами!.

Уся вулиця повитикалася з хат, усi зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливiсть, а дiд Левко втiк з фуганком у комiрчину, i трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…

– Щось у вас чоло мокре, дiдуню.

– Справдi, таки погано менi, – од такоi душевноi зневаги, од лютi на бабу Маройку жалiвся Левко онуцi, коли вона пiдбивала йому подушки.

– То, може, до фершала сходити?

– Хай та проклята зараза до нього ходить.

Курив дiд, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка i ii «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твiй Андрiй?.. Де твiй Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»

…Іде Левко з вiдрами, знiмае клямку з хвiртковоi скаби, зачиняе за собою, перенiсши смагляву руку на дерев’янi зуби штахетiв.

Йдуть навпроти нього вiдступаючi вузькою вулицею.

Ось два червоноармiйцi пiдтримують третього, пораненого, а той стогне i тихо лаеться, не випускаючи цигарки з рота – лайка нiби вилiтае з маленькоi цяточки вогню. Йдуть взводами i вiддiленнями, багатьох несуть на носилках – цiею вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалинi курить великим шляхом пiхота, чути надсаднi подихи коней, долiтають утомленi звуки команд, та навiть i в цьому трагiчному звучаннi вiдступу, вiдтiняючи його, прориваеться яскравими спалахами звичайний людський смiх.

Левко притримуе порожнi вiдра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул i гуркiт стоiть навколо, що вони нiчого не додали б до нього своiм порожнiм одцинкованим звуком.

Летить вiдро в криничну безвiсть, розштовхуе бiлi хмари в темнiй безоднi – вони спочатку колихаються, а потiм тонуть з вiдром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повiв спраги обпiкае дiдовi губи. Левко здригаеться – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криницi двое.