Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

І дiд гуркотить з солом’яного верхогiр’я:

– Я хоч горшки своi залишу, а що залишиш ти пiсля себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?

А Оксентiю хоч би що – посмiхаеться собi. Збивае своiм безсмертним пужалном голiвки будякам та ввертае свое:

– Ти хоч мочишся у свiй горщик?

– Мiй горщок i на плечах варить, а деяким горшкам навiть бригадирський батiг не поможе…

Дiд тугими перевеслами нервово примоцовуе житнi снiпки до грабових кроков, притискуючи колiном один до одного i, не дивлячись униз, висипае iз себе увесь клекiт розторганоi старечоi душi, ображеноi нерозумiнням основного в людинi – вистражданого ставлення до своеi рiднiсiнькоi смертi…

…Левко витягуе дзеркальце i випускае зграю сонячних зайчикiв у вiкна веселоi джинджуристоi хати, що стоiть поодаль на горбочку, пiдперезаноi охристим поясом призьби, далеко ширшим i яскравiшим, нiж ii сусiдки.

Із сiнешнiх дверей, заслiплена оддзеркаленим сонцем, визирае Килина. Вона лише на хвилину прибiгла од корiв, щоби дати яку раду в хатi, трохи причепурити, пiдмести.

Аж ось зайчики почали стрибати по стiнах.

– Ой дiдуню, – бiжить вона до Левка, на ходу застiбаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримiтила, – розсипаеться вдовичка солодощами.

– А я оце думаю – скучно тобi однiй.

– Ой дiдуню, – захекано стала вона коло драбини, а дiд так i ласуе ii розчервонiлим видом, трохи розвихреним волоссям i повними, налитими найпiзнiшою жiночою снагою грудьми, що рвуть синьоокi гудзики на блузцi.

– Таж зайдiть до мене сьогоднi ввечерi, посидите коло Нiни, поки я з ферми прийду, а то боязко.

Оглядаеться вона навкруги, чи не визирае хто з молодиць, щоб потiм шпигонути десь ii тими дiдовими вiдвiдинами.

– Та ще й чувала я, – додае напiв’ехидно-напiвспiвчутливо, воiстину по-бабськи, – що ви там дошку шукаете. В мене кiлька дощечок лежить на оборi, то ви прийдiть, може, сторгуемось якось. Дiдуню, – сокорить молодичка далi, – не знаю, що й робити: приходить уночi мiй покiйний Петро, стане в дверях та все воду п’е.

Ввечерi повне вiдро стоiть у кутку, а на ранок – тiльки на денцi. Що ж я, безталанна, робитиму? – бiдкаеться чи то серйозно, чи то жартiвливо Келя i не дивиться дiдовi в очi, нiби iй не за сорок, а десь пахне коло сiмнадцяти.

– То ти не замикайся, – дiд уже муркотить бiля Келi, що всiлась на щабель, – або ж принось увечерi кiлька вiдер, щоб на живих i на покiйникiв вистарчило.