Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– А хвiртка теперечки в тебе ж новiсiнька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина iкона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матерi, таж умерти – то не вийшло.

– Так от i з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, дiду, живи, горшки своi лiпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витiснила, а помреш – ми тобi такий гробище вистружемо, як мiнiстру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, бiлий джмiль з чорною мордочкою завмер i сховався у футлярi на пiдвiконнi.

– То як же нащот дощечок?

Дiдовi не терпиться, вiн нервово мне свiй порудiлий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що головi набридло все втовкмачувати по-доброму. Вiн виглядае у вiкно i манить до себе жiнку, яка несе на плечi кiлька лопат.

Жiнка пiдходить до контори i здивовано дивиться на голову. А той уже схопив дiда за руку, витяг з контори, завiв на алею молоденьких дубкiв, всунув дiдовi лопату в руки.

– Копай!

Дiд почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю бiля деревця.

– Чого ти обкопуеш, ти дубок собi викопай.

Голова не на жарт розсердився.

– Викопай собi дубка та посади вдома, а коли цей нелинь пiдросте, тодi вам, дiду, i справжня домовина потрiбна буде. Зрозумiли? Його собi й порiжете на дощечки, ось!

– Слухай, – налетiв на голову агроном, – скiльки тебе чекати можна? Комiсiя на фермах, а вiн дiдовi мiзки вправляе. Ферма ж – наш маяк.

Пiшла баба з лопатами, побiгли на всiх парах голова з агрономом, а дiд Левко, вичекавши, поки стихнуть iхнi голоси, обережно пiдходить до вiкна контори, широко розкривае рами, обережно бере футляр, де дрiмае бiлий джмiль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводiв, знiмае прозору пластмасову накривку i, натиснувши на зубчасте колiщатко, пробуе голитися по-сучасному, використовуючи вiконне скло як дзеркало…

…Левко майже вистрибом iде за машиною з дошками, нiздрi його роздуваються вiд мiцного соснового запаху.

Бiля ясел машина зупиняеться. Дiти i кирпата вихователька тiкають, а потiм знову починають водити коло то в один, то в другий бiк.

А ми просо сiяли, сiяли,

Ой дiд, ладо, сiяли, сiяли.

Два пiдлiтки скидають дошки, далеко вiдкидаючи iх вiд машини; дошки, немов живi, звиваються в судорогах пiд час лету й стихають лише на запорошенiй землi.